Мене називають Червоний - Орхан Памук

та надмір сухозлітки на сторінках служать для них ознакою власного багатства. Якщо малюнки відповідають таким вимогам, тоді вони для володарів — гарні, — промовив майстер Осман. — Красива мініатюра важлива, як доказ цінності малярського хисту, винятковості дару, який рідко зустрінеш. Хист можна порівняти з тонкою плівкою золота на малюнку — його мало, але воно дороге. Тим же, хто розглядає мініатюри, гортає сторінки книжки, подобається зображення коня як Аллахового створіння, або як істоти, породженої уявою. Такі люди цінують подібність скакунів на ілюстраціях, тямлячи, що малюнки об'єднують спільні теми, сюжети; відчувають, де істина, завдяки хистові митця. А для нас краса мініатюри починається з глибини її сутності та тонкощів. Знаючи, що на цій сторінці, окрім зображення коня, залишився слід від руки вбивці, іблісовий знак, ми, певна річ, ще краще розуміємо малюнок. Але додам, що перед нами не тільки гарний малюнок, а й гарний кінь. Це якщо подивитися на тварину як на саму по собі, а не як на її зображення.

— Коли дивитеся на коня як самого по собі, а не на його образ, то що ви бачите?

— Судячи зі зросту цього скакуна, він — далеко не міділлі, його шия довга й дугаста, отже, перед нами добрий біговий кінь, спина — гладенька й пряма, отже, тварина годиться для довгої подорожі. Стрункі ноги свідчать про спритність і швидкість, вони такі ж, як в арабського жеребця. Однак скакун — не арабської породи, оскільки його тулуб — довгий і товстий. Як пише бухарський вчений Фадлан у своєму «Байтарнаме»[172], граційні ноги коня вказують на те, що коли на його шляху забурлить річка, він не злякається, не встане диба, а легко перескочить її. «Байтарнаме» Фадлана існує в чудовому перекладі нашого придворного ветеринара Фуюзі, я завчив той твір напам'ять, у ньому є прекрасні слова про бігового коня, й мені важко втриматися, щоб не процитувати їх, дивлячись на гнідого скакуна, який ось перед нами: в коня можуть бути чарівні очі, наче в газелі, вуха — мов листя очерету, а між ними — широкий проміжок; у доброго коня невеликі зуби, лоб — опуклий, а брів немає, шия — довга, грива — пишна, його храп малий, а плечі вузькі, спина пласка; його круп — повний, кінь високий у холці, груди — широкі, а стегна — м'ясисті. Ступаючи, він немов кланяється в обидва боки.

— Сказано, неначе про нашого гнідого скакуна, — промовив я, не відводячи зачарованого погляду від малюнка.

— Що ж, тепер ми знаємо, яким є наш кінь, — відповів майстер Осман з тією ж зніяковілою усмішкою на вустах. — От тільки шкода, що від нашої розмови ніякого толку: відповіді на запитання, хто автор, вона не дає. Я-бо знаю: якщо в маляра світла голова, він ніколи не змальовуватиме коня з живого взірця. Я переконаний, що мої майстри відтворюють скакунів з пам'яті і одним махом. Ось тобі доказ: переважно вони починають працювати над зображенням копит.

— А чи не тому починають з копит, щоб кінь міг твердо стояти на землі? — запитав я так, ніби за щось вибачався.

Як написано в посібнику із зображення коней Джема-леттіна з Казвіна, ми зможемо належним чином завершити малюнок скакуна, який почали з копит, тільки тоді, коли тварина існуватиме в нашій пам'яті. А якщо малювати згадуючи та роздумуючи, або з живого взірця — це ще смішніше, то робота починатиметься з голови, за головою йтиме шия, аж потім — тулуб. Нам відомо, що такі зображення, окрім усього, виходять ще й точними. Скажімо, деякі європейські художники, експериментуючи, малюють в'ючних коней, узятих просто з вулиці, й продають свої роботи кравцям або м'ясникам. У цих творінь немає нічого спільного ні з логікою всесвіту, ні з поняттям краси, дарованої нам Аллахом. Однак я впевнений: навіть європейські маляри розуміють, що справжній майстер творить завдяки практиці та власній пам'яті, а не завдяки живим узірцям. Художник завжди наодинці з аркушем паперу. Тож пам'ятати те, що малює, — його найперше завдання. Наш кінь виведений управною рукою. Окрім скритих особливостей маляра, які можна знайти за допомогою «методу недіме», ми сьогодні більше ні до чого не докопаємося. Поглянь-но уважно сюди.

Окуляр майстра Османа повільно мандрував над зображенням диво-скакуна. Здавалося, ніби ми шукаємо місце скарбу на якійсь старій шкіряній карті тонкої роботи.

— Безперечно! — вигукнув я, ніби учень, котрий старається відразу зробити якесь велике відкриття і заслужити прихильність свого вчителя. — Ми можемо порівняти кольори та узори на оббивці сідла з оздобами на сідлах коней з інших мініатюр.

— До тих узорів не торкався пензлем жоден з моїх майстрів. Одяг, килими, намети тощо зазвичай розмальовують підмайстри. Цим ще міг займатися небіжчик Заріф-ефенді, але його ми не беремо до уваги.

— Може порівняти вуха? — схвильовано запитав я. — Кінські вуха…

— Ні. Вуха, як ми знаємо, зображаються у формі листків очерету, це прийшло до нас аж із часів Тимура і не зазнало змін.

«Заплетена грива або місця, де вона розчесана?» — хотів був запитати я й затнувся. З мене було досить гри в майстра-підмайстра. Якщо вже я учень, то повинен і міру знати.

— Поглянь сюди, — промовив майстер Осман тоном лікаря, який показує своєму колезі сліди чуми на людському тілі. У його голосі водночас прозвучали й досада, й цілковита зосередженість: — Ти бачиш?

Лупа в руці майстра перемістилася на кінську голову і повільно віддалялася від малюнка в наш бік. Щоб як слід розгледіти те місце, яке збільшував окуляр, я нахилився до нього ближче.

Якимсь незвичним видавався в скакуна ніс. А саме ніздрі.

— Ти бачив? — перепитав майстер Осман.

Аби остаточно переконатися, що таки розгледів, я нахилився ще нижче, майже впритул до лупи. Те ж саме зробив і майстер Осман. Ще трохи — й ми б доторкнулися один одного щоками. Мені стало страшно від такої близькості з ним, я-бо відчував жорстку бороду майстра, його холодні щоки.

Ми мовчали. Складалося враження, що на ілюстрації, яка лежала за п'ядь переді мною, було намальоване щось неймовірне, й ми з дрожем вивчали те зображення.

— Що то? — ледь зміг прошепотіти я.

— Храпи особливі, — відповів майстер Осман, не відводячи очей од сторінки.

— Чи рука в маляра затремтіла? Чи то огріх?

Ми досі розглядали храпи скакуна, намальовані якось по-іншому, несхоже на інші.

— Оце і є те, про що торочать усі без винятку китайські художники, відтоді як почали наслідувати європейців? Оце і є манера? — глузливо запитав майстер Осман.

Я образився, мені здалось, його