Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук

«Живу непогано. Кімната в мене маленька, та затишна. Вікно виходить до садочка, тут ростуть абрикоси й виноград. Господар здає ще дві кімнати курортникам. Компанія гарна, неподалік живе один київський вчитель, дуже приємна людина й навіть закоханий в мене. Бачиш, я не така вже й стара. Взагалі, залицяльників вистачає, є ще один, але не хвилюйся, ти ж мене знаєш, підстав для ревнощів нема. Виїжджаю вісімнадцятого, учитель хоче мене супроводжувати, здається, в нього квиток на той же поїзд.

Як у вас справи? Звичайно, вже не встигну одержати від тебе листа, але все ж питаю.

Ігорю краще. Хочеться вже додому…»

Сидір Семенович сховав лист, потягнувся, щоб обняти Любу.

— Всі ви, жінки, такі: сьогодні — одне, завтра — інше. Нема у вас царя в голові.

— Не чіпайте, бо подряпаю. І тьоті Галі поскаржусь!

— Ну-ну… Я тобі поскаржусь… — Сидір Семенович схопив дівчину за талію.

— Не займайте, кажу. Бо розсерджусь! — Дівчина спритно вивернулась, скочила за стіл. — Лисий вже, а туди ж…

Сидір Семенович хотів відповісти щось ущипливе, та раптом різко повернувся і вийшов у сусідню кімнату.

— Показились вони, чи що? — дивувалась Євгенія Вікторівна: — Треба замовити телефонну розмову.

Справді, підстави для здивування були: щойно вона одержала телеграму з Івано-Франківська:

«Стурбований мовчанням Галини. Терміново телеграфуйте. Сидір».

— Теж мені, голова, — пробуркотіла Євгенія Вікторівна. — Я, може, теж стурбована її мовчанням. Та при чому тут я і про що маю телеграфувати?

Через кілька годин, почувши в трубці заглушений відстанню голос Сидора Семеновича, почала роздратовано вичитувати:

— Ви з Галиною раніше між собою розберіться. Чому вона мовчить? Посварилися, чи що? А я при чому?

— Хіба її у вас нема?

— Ви тільки обіцяти можете… Третій рік: приїду та приїду. Як її здоров’я?

— Я вас питаю, вона ж у Черкасах…

— Ти, Сидоре, з мене божевільну не роби!

— Я серйозно, тьотю Женю. Одержав з Києва од неї телеграму, що їде до вас у гості. Три дні тому.

— Почекай, почекай! — Євгенія Вікторівна захвилювалась. — То де ж вона?

Як тільки телефоністка оголосила, що розмову закінчено, Сидір Семенович замовив Євпаторію. Лікар санаторію, де лікувався Ігор, підтвердив: мати Загорулька виїхала з Євпаторії вісімнадцятого липня.

Просто з головпоштамту Сидір Семенович поїхав у міліцію.

Хаблак зазирнув до кімнати Устимчика й поманив лейтенанта пальцем. Коли той вийшов, підморгнув.

— Дещо новеньке, — сказав і, взявши Федора під руку, легко підштовхнув. — Пішли, пішли, поговоримо.

— Два слова, Сергію, — почав благати Устимчик. — Я ж помру від нетерпіння.

Устимчик уже відчинив двері кімнати.

— Секунду. — Підійшов до столу й, не кваплячись, розклав кілька фотографій.

— Галина Петрівна Загорулько, — мовив спокійно, наче Устимчик уже знав її. — Вчителька з Івано-Франківська. Її труп ми знайшли на дніпрових схилах.

— Невже! — Устимчик схопив фото, почав уважно розглядати. — Стільки часу витратили на цю історію, що зрадієш навіть фотографії. А вона… вродлива.

— У тебе завжди одне на думці.

— Що ти маєш на увазі?

— Жіноче питання…

— Не кажи дурниць. Вважаю: її врода спричинилася до злочину. Це ще раз-підтверджує мою версію.

— Почекай!.. — Хаблак уважно подивився на Устимчика. — А може, ти маєш рацію? Може, ми з Дробахою — вперті осли?

— Осли не осли, та щось осляче є, — безжурно зареготав Устимчик.

— Почекаємо, Федоре, до завтра. Одержимо з Івано-Франківська справу Загорулько, а далі вже вирішуватимемо, що робити.

Папка, яку одержали наступного дня оперативники, була не дуже пухка: фотографії вбитої, її лист з Євпаторії, телеграма з Києва, запротокольовані розповіді чоловіка та родичів Галини Петрівни. Власне — все.

Устимчик, прочитавши документи, переможно подивився на Хаблака й Дробаху, запитав:

— Ну?

— Самі бачимо, — похмуро кинув Хаблак.

Але Устимчик уже не міг стриматися: за ці дні він так натерпівся за свою версію, що не хотів відмовити собі в маленькій помсті:

— Головне в нашій роботі — прозорливість! — У його голосі відчувались явно єхидні нотки. — До того ж не треба пишатися своїм багаторічним досвідом і зневажливо ставитись до прогнозів молодих, але здібних працівників!

— Це ти — здібний? — перебив його Хаблак.

— Ні, я мав на увазі тебе…

— Не треба сваритись, — втрутився Дробаха. — Лейтенант має рацію. В усякому разі, я вимушений поки що підняти руки.

Справді, лист Галини Петрівни Загорулько з Євпаторії примусив подивитися на справу під новим кутом зору. Побіжна згадка вбитої про вчителя, який залицявся до неї, а потім супроводжував до Києва, майже не викликала сумніву щодо справжнього винуватця злочину.

Дробаха поворушив пальцями, дмухнув на них якось нехотя. Мовив:

— Доведеться вам, Сергію Антоновичу, виїхати в Євпаторію. Зараз погодимо це питання з Каштановим, і вилітайте. Може, встигнете ще сьогодні?

Хаблак енергійно захитав головою.

— Є домашні справи. Ми з Мариною…

— Гаразд, — погодився Дробаха. — Тоді завтра.

Євпаторію заливало сонце, і від спеки не рятували навіть тінисті дерева міського парку. Хаблак скинув майку, натягнув ажурну теніску просто на голе тіло, але й це не допомагало, особливо коли переходив вулицю.

Капітан приїхав до Євпаторії пізно ввечері. Вийшло так, що на ранкові рейси не було місця, каштана влаштували на додатковий: добре, що хлопці з обласного карного розшуку потурбувалися й забезпечили машиною, а то довелося б ночувати в аеропорту й трястися не менше двох годин автобусом. Хаблак уявив собі атмосферу в цьому набитому людьми автобусі й зіщулився — вранці сонце вже припікає, певно, дихати нічим.

Капітан дістався до Євпаторії близько півночі. Ще в Сімферополі