Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер
— Що ти маєш на увазі «не можу»? — питає Джек. — Ти її кохаєш?
Хлопець не здається.
— Так, звісно. Я майже сказав їй про це сьогодні, після коледжу. Я дивився на неї, а вона запитала, чому я так на неї дивно дивлюся, але потім слова застрягли в моїй горлянці. Я не міг говорити.
Джек м’яко сміється, і це такий знайомий смішок, що я майже бачу його перед собою — це веселе сяйво, що ллється з його очей.
— Дивися. Якщо є якась порада, яку я можу тобі дати, — це, в ім’я Божої любові, просто скажи їй усе, хлопче. Не помреш. Обіцяю. А що гірше може статися?
— А якщо вона сміятиметься?
— А якщо ні? Я так розумію, що ти тут маєш два варіанти. Ризикни, скажи їй про своє кохання або чекай, поки не буде надто пізно, і хтось другий скаже, що кохає її. Як тоді почуватимешся?
— Як дурень?
Я стою тут з дечком для пирога в руках, готова поставити його в духовку.
— На все своє життя, друже. Повір мені, я знаю, бо таке й мені колись сталося. Зараз Різдво. Треба ризикувати. Завжди шкодуватимеш, коли так не зробиш.
Дивлюся на радіо, потім ставлю дечко на стіл, беру до рук телефон.
Я збрехала продюсеру програми про те, як мене звуть. Я Рона, і мій дзвінок — наступний.
— Привіт, Роно, — каже Джек. — Про що б ти хотіла поговорити?
Я вимикаю радіо, бо йде луна, тож просто говорю з Джеком телефоном, як завжди.
— Привіт, Джеку, — починаю я, — я слухала попередні дзвінки та хотіла сказати, наскільки твоя порада важлива для мене, яка вона правдива.
— Дійсно? А чому?
Не можу зрозуміти, упізнав він мене вже чи ні — імовірніше, ні.
— Бо я знаю, що це таке — упустити свій шанс і провести решту життя, чекаючи, що ти знову з ним зустрінешся.
Він трохи мовчить.
— Ти хочеш розповісти свою історію, Роно?
— Вона доволі довга, — відповідаю я.
— Усе гаразд. Я нікуди не йду. Маємо час.
— Добре, — кажу. — Це почалося одного сніжного грудневого дня, майже десять років тому.
— Точно, — бурмоче він, — продовжуй.
— Я їхала автобусом додому з роботи. У мене видався до біса паршивий день, я була виснажена, а потім раптом глянула у вікно та побачила найвродливішого чоловіка, чи хлопця, такого, якого собі завжди уявляла. Він сидів на автобусній зупинці. Я дивилася просто на нього, а він дивився просто на мене, і ніколи більше в житті я не відчувала нічого подібного. Ні раніше, ні потім. — Я розповідаю, поспішно випускаючи все, що було в мені всі ці роки. — Рік поспіль я виглядала його в кав’ярнях і барах, але не знайшла.
Чую, що Джекове дихання збилося.
— Ти так його й не знайшла?
— Ні. Але потім моя найкраща подруга знайшла його першою й закохалася в нього теж.
— Ох ти ж… Роно… — каже він повільно. — Мабуть, це було важко.
— Навіть уявити собі не можна, як важко, — погоджуюся.
З мене досить, я не знаю, що говорити далі.
— Можна, я тобі скажу дещо, чого ти, напевно, не знаєш? — питає він після секундного мовчання. — Готовий заприсягтися, для нього це було так само важко, як і для тебе.
— О, я так не думаю, — заперечую я. — Я одного разу здуру його запитала, чи він пам’ятає мене в тому автобусі, а він сказав, що ні.
Чую, як він ковтає клубок у горлі.
— Він тобі збрехав. Звісно, він бачив, як ти там сиділа. Бачив тебе з ялинковим дощиком у волоссі й почувався достеменно так само, і він прагнув, до біса, лише одного: сісти тоді в той клятий автобус, поки не стало занадто пізно.
— Ти справді так гадаєш? — питаю його із заплющеними очима, пригадуючи. Я знову та дівчина.
— Так, — видихає він. — Але він не знав, що робити. Тож не робив нічого, як натуральний тупак, а потім відійшов убік і дивився, як ти закохалася в іншого. І все одно не сказав цього. Він мав багато шансів і втратив їх усіх.
— Іноді ти просто зустрічаєш правильну людину в неправильний час, — кажу я м’яко.
— Так, — погоджується він, — а потім щодня бажаєш, щоб можна було все змінити.
Я не можу говорити. Сльози душать горло.
— Ти колись казала йому, що відчуваєш?
— Ні, — сльози котяться по щоках. — Він колись казав мені, що любить мене, але я не відповіла.
— Ні, — каже він, тихий і надломлений, — ти не відповіла.
— А мала б.
— Уже надто пізно?
Я намагаюся перевести подих, сподіваюся, його слухачі потерплять цю секунду.
— Не знаю, — шепочу я.
— Гадаю, ти маєш йому сказати. Можливо, він ще тут, чекає, коли ти це скажеш. Що тобі втрачати?
***
Я стала зіркою Твіттера. Точніше, Рона стала.
#ЗнайтиРону #ДеТиРоно #ДжекІРона
Мабуть, Девід Теннант почув мою вчорашню розмову з Джеком на радіо, запустив твіт #знайтиРону і вразив уяву цілої нації. Тепер я стала героїнею половини різдвяних переказів про кохання, а вся твіттер-сфера вимагає щасливого завершення. Я гортаю сотні твітів, які виникають щохвилини з моменту мого дзвінка. Очі на лоб лізуть.
Дякувати Богові, я скористалася фейковим ім’ям. Гадаю, фрагменти запису нашої розмови розійшлися по всьому Інтернеті. Підстрибую: дзвонить мій мобільний. Сара. Ну звісно. Вона теж завжди слухає його програму.
— О мій БОЖЕ! — кричить вона. Я чую, як її маля плаче в кімнаті. — Ти — Рона!
Кладу телефон на столик перед собою, охоплюю голову обома руками.
— Вибач, Сар. Я не збиралася все ось так усім розповідати.
— Боже, Лорі, я не серджуся. Я, курво, тут три відра наплакала! Відривай свою тупу сраку та лети до нього цієї ж миті, або я сяду в літак і затягну тебе туди сама!
— А що, коли…
Вона відрізає.
— Глянь у пошту. Я тобі щойно надіслала
