Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

Гадаю, що рано чи пізно — неминуче — Крессінда займе моє місце. Можу закластися, що його клята матуся ніколи так і не прибрала їхнього фото з рояля.

— Гадаю, ти знаєш, де твоє місце, Лу.

Ми із Сарою дивимось одна на одну, нічого не кажемо, бо Люк повертається з пляжу та падає на сусідній стілець за нашим столиком.

— Гарний вигляд у вас, леді, — усміхається він. — Що я пропустив?

1 серпня

Джек

Лорн схожий на молодшого не зеленого брата Халка. Дуже корисний факт, коли потрібно, щоб його швидше обслужили в барі. Сьогодні тут не пропхнешся, але він зник лише на кілька хвилин — і от повертається з двома пінтами в руках і пакетиком чипсів, затиснутим у зубах.

— Ти купив обід, — кажу я, хапаючи чипси, коли він наближається до мене.

— Це все, що тобі вдасться отримати на сьогодні, — той шкіриться, — а от жінка за сусіднім столиком погано прикидається, ніби не їсть тебе очима.

Відкриваю чипси, кладу торбинку між нами, не обертаюся.

— Не свисти.

— Я серйозно. Така гаряча красунечка.

Він підморгує через моє плече, а я кóпаю його по нозі.

— Що ти робиш, дядьку? Керрі вдома, готується народити твою дитину.

Дуже мила дружина Лорна, Керрі, на восьмому місяці. Вона сьогодні відправила його зі мною на пиво, бо він її до сказу доводить своїм надмірним піклуванням.

— Це ж для тебе, придурку, — бурмоче він, закидаючи в горлянку жменю чипсів.

Зітхаю, настроюю свій слуховий апарат, бо ми сидимо під колонкою.

— Я ж тобі казав, що зіскочив з цієї каруселі побачень. Треба певний час перепочити.

— Казав, — він довго п’є. — Я тобі просто не повірив.

А мав би. Відколи ми з Мартік розбіглися, минуло вже чотири місяці, і цей розрив нічого особливого не означав для нас обох. Тому ми, по суті, і розірвали стосунки. Там був лише секс заради сексу. Але я не казав про це Лорну.

— Я міркую над тим, чи не піти в монахи, — жартую я. — Мені личить помаранчевий.

Він дивиться на мене.

— Ти певний? Бо вона просто красуня, — він киває на жінку за нами. — Схожа на Голлі Вілловбі.

Колись цього було б достатньо, щоб я повернувся на стільці, але нині просто п’ю свою пінту та доїдаю чипси. Вона може бути схожою на Голлі Вілловбі, і, можливо, я міг би купити їй щось випити та продовжити знайомство, але річ у тім, що я не хочу ані Голлі Вілловбі, ані Мартік — нікого.

Гуляю дивовижними крутими вуличками Единбурга, занурююся до міської культури, навіть купив собі велосипед минулого тижня. Я прибув до Шотландії втікачем, і воно спрацювало краще, ніж я будь-коли сподівався. Я з розбігу стрибнув у роботу й у стосунки з жінками, щоб загубитися в цьому вирі, а тепер, нарешті випірнувши з цього, вдихаю на повні груди солодке свіже повітря. Спочатку мені здалося, що я задихаюся, — воно пекло мені легені. А тепер я дихаю легко і спокійно сплю цілу ніч.

Зараз я — лише я. І мені добре з цим.

22 грудня

Лорі

— Добраніч. Теж за вами скучила, — кажу я, чекаючи, коли мама повісить слухавку до того, як відключуся сама.

Мама в Тенеріфе з тітонькою Сьюзан. Обидві вони ще в жалобі, гадаю, але допомагають одна одній пройти крізь це. Наразі — за допомогою сангрії та сонця. Я їх не звинувачую. Я серйозно розглянула запрошення поїхати з ними, але, зрештою, надто привабливим здався мені поклик суворого холодного лондонського Різдва на самоті, щоби втрачати таку нагоду. Жартую. Напівжартую. Принаймні зараз я маю будинок у своєму повному розпорядженні на кілька тижнів. Моя сусідка по квартирі возз’єдналася з рідним кланом в Уельсі до Нового року. План простий: розслабитися, наїсти собі боки та побачитися з друзями — то тут то там. Анна з Дерілом наполегливо кличуть мене до них на Новий рік, та, крім цього, я — вільна пташка. Бреду до кухні, вмикаю чайник, роблю все, щоб почуватися урбаністичною та крутою, а не самотньою дівчинкою в Лондоні на Різдво.

За годину вже печу пиріг. Я знаю: це не відповідає образу, але пляшка «Бейлісу», яку прислала мені мама, стояла в нашій кухні поруч із купою куховарських книжок, і мені раптом страшенно закортіло пирога. Переді мною вже друга чарочка «Бейлісу», та мені байдуже, бо вже десята вечора і я цілу годину човпла купу нестиглих бананів. Я навіть наспівую різдвяні пісеньки разом із радіо. Це сумно, що я більшість ночей налаштовуюся на Джекову студію? Його остання програма — з тих, де люди можуть говорити все, що завгодно: іноді смішне, іноді сумне. Та вона ще не почалася, тож сповна насолоджуюся Нетом Кінґом Коулом. Я поринаю в спогади — мій тато його дуже любив.

Сідаю за кухонний стіл, заплющую очі — і от я знову в маминій кухні, так само пахне маслом для пирогів, і різдвяні пісні, і старомодні чарівні вогники почеплені на кухонні шафки. Ми всі вдома. Мені, напевно, років 5 чи 6, Деріл на рік старший, Джині десь три рочки. Мама з татом теж тут, звісна річ. Ніхто нічого особливого не робить, немає цих солоденьких танців чи глибоких промов. Ми просто всі тут, і це так гріє серце, і це — ідеально. Не хочу розплющувати очі та дивитися на порожні стільці навколо столу. А потім музика припиняється, і голос Джека накриває мене хвилею — я знову в порядку, бо його компанія не дає мені почуватися самотньою.

Я все роблю за рецептом, зважую решту інгредієнтів, поки він відповідає на кілька дзвінків: один від хлопця, який хоче йому розповісти про бійку, що вчинив сьогодні з Сантою в місцевому садовому центрі; інший — від жінки, котра сьогодні вранці отримала е-мейлом судове рішення, — вона почувається найщасливішою жінкою у світі, бо чоловік її був справжньою копією Ґрінча, викрадача Різдва. Усе так безтурботно. Джек добре навчився тримати правильний тон у таких розмовах.

Я змащую маслом для випічки деко, облизую пальці, щоб спробувати, яке воно на смак, а в студії вже лунає новий дзвінок.

— Я хочу сказати своїй дівчині, що кохаю її,