Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

– Ти дуже мені подобаєшся, mon ami, – так, справді, дуже. Ти такий милий – un beau garçon,[7] але ce n’est pas pratique.[8]

– Бо ти – іграшка багатіїв, еге ж? Вся річ у цьому?

– Називай це як тобі завгодно.

Задерши голову, вона відкинулася на подушки.

– Дере́ку, а ти мені все одно подобаєшся.

Той підійшов до вікна і якийсь час стояв там спиною до неї, дивлячись на вулицю. Нарешті танцівниця підвелася на лікті й зацікавлено поглянула на нього.

– Mon ami, про що ти думаєш?

Він посміхнувся їй через плече, і від його дивної посмішки тій стало якось неспокійно.

– Як не дивно, я думав про жінку, люба.

– Про жінку… е-е?.. – Мірей вхопилася за те, що могла зрозуміти. – А, ти думаєш про якусь іншу жінку?

– О, тобі нічого хвилюватися: це просто уявний портрет. «Портрет сіроокої леді».

– Коли ти познайомився з нею? – різко спитала та.

Дерек Кеттерінґ зареготав, і в цьому сміху чулася глузлива, іронічна нотка.

– Я зіштовхнувся з цією леді в коридорі готелю «Савойя».

– Он як! І що вона сказала?

– Наскільки мені вдається пригадати, я їй сказав «Перепрошую!», а вона відповіла «Пусте» чи щось таке.

– А далі? – наполягала танцівниця.

Кеттерінґ знизав плечима.

– А далі – все. Інцидент було вичерпано.

– Я ні словечка не розумію зі сказаного, – заявила Мірей.

– Я про портрет сіроокої леді, – замислено пробурмотів Дерек. – А також про те, що навряд чи коли зустрінуся з нею знову.

– Чому?

– Бо вона може принести мені нещастя. Жінки – вони такі.

Танцівниця тихо зісковзнула з кушетки і, підійшовши до нього, обвила його шию довгою, наче змія, рукою.

– Ти дурник, Дере́ку, – промурмотіла вона, – справжнісінький дурник. Так, beau garçon і я тебе обожнюю, але я не створена для бідності – ні, категорично не створена. А тепер послухай мене: усе дуже просто. Ти мусиш помиритися з дружиною.

– Боюся, такий варіант лежить поза сферою практичної політики, – сухо проказав той.

– Як ти кажеш? Я не розумію.

– Ван Олдін, люба, цього не допустить. Він із тих людей, які, одного разу ухваливши рішення, далі вже просто гнуть свою лінію.

– Я чула про нього, – кивнула Мірей. – Він дуже багатий, правда? Заледве не найбагатший в Америці. Кілька днів тому в Парижі він купив найдивовижніший рубін у світі – «Серце вогню».

Кеттерінґ не відповів, тож танцівниця замріяно щебетала далі:

– О, це просто чудо що за камінь – він неодмінно має належати такій жінці, як я. Обожнюю самоцвіти, Дере́ку: вони неначе промовляють до мене. Ох, якби ж існувала можливість прикрасити себе «Серцем вогню»…

Вона тихенько зітхнула і знову повернулася з небес на землю.

– Ти чоловік, Дере́ку, тож не розумієш простих речей. Гадаю, ван Олдін подарує ті рубіни дочці. Вона його єдина дитина?

– Так.

– Ну от, а коли той помре, вона успадкує всі його гроші. Стане багатою жінкою.

– Вона вже й так багата жінка, – сухо промовив Кеттерінґ. – Батько поклав їй на рахунок кілька мільйонів замість посагу.

– Кілька мільйонів! Та це ж колосальні гроші! А якщо вона раптом помре, га? Усі вони відійдуть тобі?

– Станом на сьогодні – відійдуть, – повільно процідив той. – Наскільки мені відомо, вона не склала заповіту.

– Mon Dieu![9] – вигукнула танцівниця. – Якби вона померла, це одним махом вирішило б усі проблеми.

На мить повисла пауза, а відтак Дерек Кеттерінґ гучно розреготався.

– Мірей, мені подобається твій простий і практичний розум, але, боюся, те, чого тобі так кортить, не трапиться. Моя дружина аж пашить здоров’ям.

– Eh bien![10] – не здавалася жінка. – Адже бувають нещасні випадки.

Він різко зиркнув на неї, але змовчав.

І та повела далі:

– Хоча ти маєш рацію, mon ami: нам не слід покладатися на випадковості. А тепер слухай, мій маленький Дере́ку, про жодне розлучення не може бути й мови. Твоя дружина має викинути це з голови.

– А як вона не захоче миритися?

Очі танцівниці звузилися до шпаринок.

– Гадаю, захоче, mon ami. Вона одна з тих, хто не любить розголосу. І їй навряд чи сподобається, якщо друзі прочитають у пресі кілька пікантних історій про неї.

– Що ти маєш на увазі? – жорстко запитав Кеттерінґ.

Відкинувши голову, Мірей розсміялася.

– Parbleu![11] Я маю на увазі джентльмена, що іменує себе «граф де ля Рош». Мені відомо про нього все. Не забувай – я парижанка. Вони були коханцями ще до її шлюбу з тобою, адже так?

Кеттерінґ різко схопив її за плечі.

– Це брудні плітки! – гарикнув він. – І я просив би тебе пам’ятати, що ти, зрештою, говориш про мою дружину.

Мірей дещо охолонула.

– Дивний ви народ, англійці, – поремствувала вона. – Так чи інак, а я насмілюся припустити, що, може, ти і маєш рацію. Адже всі американки фригідні, правда ж? Але дозволь мені сказати, mon ami, що вона була закохана у нього до заміжжя з тобою, але тут утрутився її батько і звелів графу вшиватися. Ну а маленька мадемуазель ледь не всі слізки виплакала! Проте скорилася. Але ж ти, Дере́ку, не гірше за мене знаєш, що тепер – зовсім інша історія. Вони бачаться ледь не щодня, а 14-го вона їде в Париж, аби зустрітися з ним.

– Звідки ти все це знаєш? – зажадав відповіді той.

– Я? У мене є подруги в Парижі, дорогий мій Дере́ку, які знайомі з графом дуже близько. Вона всім каже, ніби їде на Рив’єру, але насправді граф зустріне її в Парижі, а там – хто їх знає! Так, так, повір моєму слову – уже все влаштовано.

Дерек Кеттерінґ заціпенів.

– І якщо не будеш дурнем, – замуркотіла танцівниця, – то зможеш поставити її в дуже незручне становище – та цим і візьмеш за зябра.

– Ох, заради Господа, замовкни! – закричав той. – Стули свою кляту пельку!

Мірей зі сміхом повалилася на диван. А Кеттерінґ ухопив капелюха й пальто та кинувся з квартири, люто грюкнувши дверима. Та все ж танцівниця, сидячи серед подушок, тихенько посміювалась. Бо була радше задоволена проведеною роботою.

Розділ сьомий

Листи

«Місіс Семюел Гарфілд шле міс Кетрін Ґрей свої вітання і воліла б зауважити, що за обставин, які склалися, міс Ґрей може не знати…»

І тут кореспондентка, яка досі писала цілком упевнено, раптом затнулася на півслові, зіткнувшись із тим, що ставало нездоланною перешкодою і для багатьох інших – а саме зі складністю зв’язного викладу своїх думок від третьої