Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

Місіс Кеттерінґ знизала плечима.

– У мене повно друзів, – вагаючись, промовила вона. – Я й гадки не маю, що саме він мав на увазі.

– Ще й як знаєш, – заперечив ван Олдін. Тепер батько говорив із нею, наче з конкурентом по бізнесу. – Спитаю простіше: хто він?

– Який такий «він»?

– Він. Той, на кого натякав Дерек. Чоловік, який займає особливе місце серед твоїх знайомих. Тобі нема чого хвилюватися, сонечку: я певен, що все це пусте. Але нам треба дивитися на кожну обставину так, як її можуть подати в суді. Там такі речі добре вміють перекручувати. Я хочу знати, хто цей чоловік і наскільки близька ваша з ним дружба.

Рут мовчала, з головою занурившись у нервове сплітання й розплітання пальців рук.

– Ну ж бо, сонечку, – сказав ван Олдін, і його голос пом’якшав. – Не слід боятися свого старого татуся. Я ж бо ніколи не був із тобою аж надто суворим – навіть тоді, у Парижі… Біс мене забирай!

І змовк, неначе громом приголомшений.

– То ось хто це був, – пробурмотів він сам до себе. – Так я і думав, що звідкись знаю цю пику.

– Про що ти, тату? Я не розумію.

Той підійшов до неї і рішуче взяв за зап’ясток.

– Відповідай мені, Рут: ти знову зустрічаєшся з тим фертом?

– Яким іще «фертом»?

– Тим, через якого здійнялася вся та буча багато років тому. Ти добре знаєш, про кого я.

– Це ти… – вагалася вона, – це ти про графа де ля Роша?

– Графа де ля Роша! – гримнув ван Олдін. – Я пояснював тобі ще тоді, що цей тип – чистої води шахрай. Ти була добряче заплуталася в розставлених ним тенетах, але я вирвав тебе з його пазурів.

– Авжеж, «врятував», що й казати, – злісно мовила Рут. – І я вийшла заміж за Дерека Кеттерінґа.

– Я тебе до цього не силував, – різко осадив її мільйонер.

Донька стенула плечима.

– А тепер, – повільно почав ван Олдін, – ти знову злигалася з ним – і це після всіх моїх слів. Він був сьогодні в цьому домі. Я зіткнувся з ним на вулиці, та все ніяк не міг пригадати, хто ж це такий.

Рут Кеттерінґ відновила самовладання.

– Я хочу сказати тобі, тату, лиш одне: ти помиляєшся щодо Армана – ну тобто графа де ля Роша. Так, я знаю, що в юності з ним трапилося кілька прикрих випадків – він сам мені про них і розповів – але… Арман увесь час був небайдужий до мене. Коли ти розлучив нас у Парижі, це розбило йому серце, і тепер…

Промову урвало те, що її батько обурено фиркнув.

– І ти купилася на цю балаканину?! Ти, моя дочка! Боже правий! – Він схопився за голову. – Якими ж дурепами бувають жінки!

Розділ шостий

Мірей

Дерек Кеттерінґ вийшов із люксу ван Олдіна настільки квапливо, що налетів на леді, яка саме проходила коридором. Він перепросив, і та прийняла його вибачення з підбадьорливою усмішкою й подалася далі, залишивши в нього приємне враження люб’язної особистості з досить привабливими сірими очима.

Попри всю напускну безтурботність, розмова з тестем стривожила його більше, ніж Кеттерінґ волів показати. На самоті поланчувавши, а після того трохи насуплено поміркувавши наодинці з собою, він подався до шикарної квартири, яку займала жінка, знана як Мірей. Чепурна покоївка-француженка зустріла його усмішкою.

– Заходьте, коли вже прийшли, мсьє. Мадам відпочивають.

Служниця провела його у таку знайому довгу кімнату, облаштовану в східному стилі. Мірей лежала на дивані, підмощена неймовірною кількістю подушок, кожна з яких була такого чи сякого відтінку бурштину, щоб гармоніювати з вохристо-жовтим кольором обличчя господарки. Танцівниця була гарно складеною жінкою, а якщо її личко – під маскою жовтизни – і здавалося дещо змарнілим, воно все ж мало своєрідний химерний шарм. Жовтогарячі вуста Мірей спокусливо всміхнулися Дерекові Кеттерінґу.

Той поцілував її і плюхнувся в крісло.

– Ну, чим займаєшся? Підозрюю, тільки-но встала?

Жовтогарячий ротик розтягнувся в широкій посмішці.

– Ні, – відказала танцівниця, – я працювала.

І простягла довгу білу руку в бік фортепіано, безладно заваленого неохайно нашкрябаними нотами.

– Заходив Емброуз. Грав мені клавір нової опери.

Кеттерінґ кивнув, не надто беручи її слова до голови. Йому було глибоко байдуже до Клода Емброуза та його потуг зробити з Ібсенового «Пер Ґюнта» оперу. Власне, як і Мірей, що сприймала це лише як унікальну можливість з’явитися на сцені в ролі Анітри.

– Це дивовижний танок, – промуркотіла вона. – Я вкладу в нього всю пристрасть пустелі. І танцюватиму, увішана коштовностями… О! До речі, mon ami:[5] учора на Бонд-стріт я надивилася одну перлину – чорну, уявляєш?

Вона замовкла і заманливо поглянула на нього.

– Дівчинко моя, – відказав Дерек, – наразі мені не до чорних перлин. Настала така хвилина, що для мене запахло смаленим.

Та швидко відреагувала на його тон: вона напівзвелася, а її великі карі очі розширились.

– Що ти таке кажеш, Дере́ку? Що сталося?

– Мій любий тестенько от-от зірветься з котушок, – видобув Кеттерінґ.

– Як це?

– Інакше кажучи, він хоче, щоб Рут зі мною розлучилася.

– Яка дурість! – мовила Мірей. – І чому б це їй хотіти розлучитися з тобою?

Дерек широко посміхнувся.

– Головно через тебе, chérie![6] – пояснив він.

Мірей стенула плечима.

– Як нерозсудливо, – констатувала вона суто діловим тоном.

– Вкрай нерозсудливо, – погодився Дерек.

– І що ти з цим збираєшся робити? – зажадала відповіді танцівниця.

– Дівчинко моя, а що я можу зробити? З одного боку, чоловік, який не знає ліку грошам, а з іншого – той, хто не знає ліку боргам. Не залишається жодних питань щодо того, хто ж вийде з боротьби переможцем.

– Дивні вони, ці американці, – зауважила Мірей. – Це ж не те щоб твоя дружина кохала тебе.

– Ну, – сказав Дерек, – і що ж ми тепер робитимемо?

Танцівниця запитально глянула на нього. Він підійшов і взяв обидві її руки у свої.

– Ти залишишся зі мною?

– Що ти маєш на увазі? Після…

– Так, – підтвердив Кеттерінґ, – після того, як кредитори накинуться, наче голодні вовки на кошару. Я збіса небайдужий до тебе, Мірей: ти ж не покинеш мене?

Та висмикнула свої долоні.

– Ти ж знаєш: я тебе обожнюю, Дере́ку!

Але в її голосі вчувалася нотка ухильності.

– То он воно, значить, як? Щурі тікають з корабля, що тоне?

– Ой, Дере́ку, тільки не починай!

– Кажи, як є, – гнівно видобув Кеттерінґ. – Ти мене кинеш – вгадав?