Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

Хвилину-другу повагавшись, місіс Гарфілд порвала аркуш і почала спочатку.

«Дорога міс Ґрей! Украй високо цінуючи ту бездоганність, із якою Ви надавали свої послуги моїй кузині Еммі (чия нещодавня кончина воістину стала жорстоким ударом для всіх нас), я все ж мимоволі відчуваю…»

І знову кореспондентка затнулася. У кошик для сміття полетів іще один аркуш. Лише після чотирьох фальстартів місіс Гарфілд нарешті породила послання, яке вдовольнило її. Належним чином запечатане, проштамповане й адресоване «міс Кетрін Ґрей, Літл Кремптон, Сент-Мері-Мід, Кент», воно наступного ж ранку лежало поруч тарілки адресатки в товаристві важливішої на вигляд депеші у довгастому блакитному конверті.

Кетрін Ґрей спершу відкрила листа від місіс Гарфілд. Його остаточний текст читався так:

«Дорога міс Ґрей!

Ми з чоловіком хотіли б висловити Вам свою вдячність за послуги, що їх Ви надавали моїй бідолашній кузині Еммі. Її смерть стала для всіх нас величезним ударом, хоча ми, звісно, знали, що під кінець вона була не при собі. Як на мене, її останні розпорядження стосовно заповіту здаються украй своєрідними і, поза сумнівом, не витримають критики в жодному суді. Я не маю ні найменших сумнівів, що Ви, з огляду на Ваш загальновідомий здоровий глузд, уже й сама усвідомили цей факт. Тож, як каже мій чоловік, завжди набагато краще влагоджувати такі справи тихо та полюбовно. Ми із задоволенням надамо Вам найкращі рекомендації, щоб Ви могли обійняти аналогічну посаду, а також маємо надію, що Ви не відмовитеся від невеличкого подарунка. Довіртеся мені, люба міс Ґрей.

Щиро Ваша

Мері Енн Гарфілд».

Кетрін Ґрей прочитала цей лист від початку до кінця, а відтак усміхнулася й перечитала ще раз. А коли після повторного ознайомлення вона відклала послання, обличчя жінки свідчило, що те неабияк повеселило її. Потім вона взялася за другий лист. Один раз нашвидкуруч проглянувши, адресатка відклала його і задивилася прямо перед собою. Цього разу посмішки не проступило. Власне, будь-якому сторонньому спостерігачеві нелегко було б здогадатися, які саме емоції приховував її спокійний, задумливий погляд.

Кетрін Ґрей було тридцять три роки. Вона походила з доброї родини, але її батько розорився, і дівчині довелося змолоду самій заробляти на прожиття. Їй було лише двадцять три, коли вона стала компаньйонкою старої місіс Гарфілд.

Ця літня леді мала «складний» характер. Компаньйонки змінювалися зі страхітливою швидкістю. Вони прибували повні сподівань і зазвичай від’їздили заплаканими. Але відколи десять років тому Кетрін Ґрей переступила поріг Літл Кремптон, запанувала ідеальна злагода. Ніхто не знає, як їй це вдалося. Кажуть, заклиначами змій народжуються, а не стають. Міс Ґрей народилася з даром утихомирювати старих дам, собак та малолітніх неслухів і робила це без жодних видимих зусиль.

У двадцять три вона була тихою дівчиною з прекрасними очима. А в тридцять три стала тихою жінкою із тими-таки сірими очима, які випромінювали світові рівне сяйво певного щасливого спокою, який ніщо не здатне потривожити. До того ж вона від народження мала почуття гумору, якого й досі не втратила.

І доки, дивлячись прямо перед собою, міс Ґрей сиділа за накритим для сніданку столом, зненацька залунав дзвінок на вході в супроводі вкрай енергійного «тук-тук» дверного молотка. За мить маленька покоївка впустила відвідувача й, затамувавши подих, оголосила:

– Доктор Гаррісон.

Кремезний чоловік середніх літ увірвався з тими ж завзяттям і жвавістю, які й віщувала його атака на дверний молоток.

– Доброго ранку, міс Ґрей.

– Доброго ранку, докторе Гаррісоне.

– Я заявився у таку рань, – почав лікар, – на той випадок, якщо ви вже отримали звістку від однієї з кузин Гарфілд, що іменує себе місіс Семюел,[12] – украй противної особи.

Не кажучи й слова, Кетрін узяла зі столу один із листів і простягнула лікареві. А відтак із чималою втіхою спостерігала, як той проглядає його, гнівно суплячи свої кущисті брови і обурено пофиркуючи й покректуючи. Дочитавши, доктор Гаррісон знову кинув аркуш на стільницю.

– Ну й чортівня! – видобув він, закипаючи люттю. – Нехай ця писанина вас не тривожить. Вони самі не знають, що верзуть. Розум місіс Гарфілд був такий же непотьмарений, як ваш або мій, і жодна душа не доведе протилежного. Їм нема з чим іти до суду, і вони це знають. Усі ці балачки про позов – чистий блеф. А звідси й спроба тишком-нишком окрутити вас. І глядіть же, моя люба, не піддайтеся на їхні лестощі. Не вбийте, бува, собі в голову, що віддати ці гроші – ваш моральний обов’язок, чи ще якусь подібну маячню, породжувану надто вразливим сумлінням.

– Боюся, моє сумління не настільки вразливе, – сказала Кетрін. – Усі ці люди – далекі родичі місіс Гарфілд по чоловікові, які впродовж її життя і близько не підходили до неї й не звертали на ту ні найменшої уваги.

– Ви мудра жінка, – зауважив лікар. – Я ж бо як ніхто інший знаю, що впродовж останніх десяти років життя у вас було не мед. Тож ви маєте повне право скористатися із заощаджень старої, хай скільки вони становлять.

Кетрін задумливо посміхнулася.

– Хай скільки вони становлять… – повторила вона. – То ви, докторе, не маєте й гадки про обсяг спадщини?

– Ну, її, припускаю, достатньо, щоб давати фунтів п’ятсот річних чи близько того.

Жінка кивнула.

– Так я і думала, – відказала вона. – А тепер прочитайте ось це.

І простягнула йому послання, яке дістала з довгастого блакитного конверта. Лікар ознайомився з ним, і з його вуст зірвався вигук цілковитого приголомшення.

– Не може бути, – пробурмотів він. – Не може бути.

– Свого часу місіс Гарфілд стала однією з перших акціонерок «Мортолдз». Іще сорок років тому вона отримувала вісім або й десять тисяч прибутку на рік, не менше. А я певна, що та ніколи не витрачала більше чотирьох сотень із цих грошей. Вона завжди була надзвичайно ощадлива. Мені весь час здавалося, що їй доводиться трястися над кожним пенні.

– А тим часом її капітал накопичувався, даючи прибутки з урахуванням реінвестицій. Люба моя, то ви будете дуже багатою жінкою.

Кетрін Ґрей кивнула.

– Так, – погодилася вона. – Буду.

Але сказала це безпристрасним, відстороненим тоном, неначе дивилася на всю цю ситуацію збоку.

– Що ж, – сказав лікар, збираючись іти, – мої вам найщиріші вітання. – І, наче щиглем, хляпнув великим пальцем листа місіс Семюел Гарфілд. – Не переймайтеся через цю жінку та її гидку писанину.

– Вона не така вже й гидка, – поблажливо сказала міс Ґрей. – Власне, з огляду на всі обставини, її вчинок здається мені природним.

– Інколи в мене щодо вас прокидаються