Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Може, слідчий розкопає щось, — у його голосі забриніла надія.

Аспірант істфаку простягнув мені руку.

— Гаразд… Не ображайся…

— Які образи! Приємно було познайомитися, — я це сказав майже щиро.

Сумбурна сповідь витверезила хлопця.

— Мир! — його рука труснула мою руку. — А нічого тітки у вас працюють! Класно вона мене скрутила!

— Хто це був? — у Тетянки очі великі й круглі, як чайні блюдця. — Ого, як він тебе…

— Дрібниці… Словом, художник-концептуаліст. Я про його злісного ворога позитивну замітку написав, от він і з’явився на розборки.

Із прочинених дверей висунувся Хижняк.

— Чому навколо тебе завжди шарварок, Кропива? Не редакція, а якась Січ!

— Нічого, — розійшлися тихо-мирно.

— Цікаво, що подумають про нашу редакцію, коли побачать таку прикрасу під твоїм оком?

— А ви скажіть, що я захищав честь дами…

АНАТОЛІЙ ГОЛУБЕЦЬ: «Я ХОЧУ БАЧИТИ ВБИВЦЮ СЕРЕД СВОЇХ ПАЦІЄНТІВ»

Досі нема відповіді на питання: чи є вбивства у студмістечку справою рук холоднокровного злочинця, чи дівчата стали жертвами психічно хворої людини. Це питання було задане директору НДІ з проблем психіатрії та психопатології Анатолію Сергійовичу Голубцю.

— Однозначної відповіді я дати не можу. З одного боку, серійні безпричинні вбивства не може здійснювати нормальна людина. У психічно хворих убивць, так званих маньяків, мозок запрограмований на вбивство так само, як у клептомана на крадіжку. Згадайте хоча б відому справу Чикатила — він же отримував насолоду від садистських дій. Однак жодна з дівчат не пограбована, не зґвалтована, не спотворена. Вони, наскільки я знаю, навіть не були знайомі одна з одною і взагалі належали до різних типів жінок, навіть за суто зовнішніми даними, їх не можна об’єднати. Так, убивства здійснюються з разючою одноманітністю, він не змінює почерку, виявляє мінімум винахідливості. Це характерно для людей з порушеною психікою, вони запрограмовані на певні дії. Але саме відсутність видимої причини змушує мене піддавати сумніву твердження, що ми маємо справу з хворим, а не з людиною, яка вміло прикидається таким, щоб збити слідство зі сліду.

— Як же все-таки триматися громадянам? Вони дуже налякані…

— Підстави для цього є. Правда, ви, журналісти, любите робити з усього сенсацію і, можливо, самі того не бажаючи, сприяєте виникненню паніки у населення… Та є й інша, досить серйозна причина для побоювань. Криза в країні відбивається й на охороні здоров’я. Через брак коштів на утримання хворих, яких слід ізолювати від суспільства, зачиняються спеціалізовані заклади. Останнім часом психічно хворих виписують із цілком нормальним діагнозом лише тому, що бракує елементарного: ліків, обладнання, умов, грошей нарешті! — для утримання. Вони опиняються серед нас, а це — бомба сповільненої дії. І якщо найближчим часом не буде вжито заходів, то я не гарантую, що завтра хтось не стане жертвою психічно неврівноваженої людини. Загальна агресивність зростає сьогодні як наслідок кризи й нестабільності. Можливо, вбивця із студмістечка — одна із жертв нашого складного сьогодення.

— Я не збираюся взагалі з вами розмовляти. Коли такі питання задає слідчий, ще можна зрозуміти. А ваша бульварна преса і загибель моєї доньки не мають нічого спільного…

— Чому бульварна? У нас солідне, авторитетне й поважне видання…

Мати Слави Корецької не пустила мене далі передпокою. Вродлива жінка, видно, стежить за собою. Ось тільки сум у великих сірих очах лишиться назавжди.

— Для чого вам знати щось про мою доньку? Щоб усе перетворити на дешеву сенсацію? А ви, — тонкий вказівний палець спрямовано в мій бік, — зробите собі на чужих смертях ім’я?

— Але це зовсім не так…

— Розмову закінчено, — вона не підвищила голосу, але краще б вона кричала, плакала…

Надворі — кінець вересня, туга в такі дні мимоволі охоплює все навколо. Отой стан розгубленості — машини сновигають якось тихо й повільно, наче крізь граничну втому.

Через дорогу — студмістечко. Листя на деревах уже потроху міняє колір, а коли воно облетить, то очам відкриються сірі, в брудних патьоках, стіни общаг, збудованих приблизно чверть століття тому. І як би не давила на мене ця картина — накотилася ностальгія. Я виріс у гуртожитках, до десяти років бігав довгими напівтемними коридорами із запахами підгорілої картоплі, свіжого борщу і гнилля із сміттєбаків. Коли наша сім’я нарешті отримала окрему квартиру, мені довго бракувало гармидерного гуртожитського побуту. А через шість із гаком років я вступив до університету і знов надовго занурився у звичну і — так, так, саме так! — рідну атмосферу. Дехто, звичайно, нарікає, кляне все це, скаржиться, але…

— Молодий чоловіче!

Я так замислився, що навіть здригнувся.

Вродлива дівчина років дев’ятнадцяти, у колясці — симпатичний карапузик.

— Ви не ображайтеся на маму, вона зараз у такому стані…

Зрозумів, сестра Слави.

— Нічого. Давай на «ти», а то воно якось…

— Давай. Ходімо, он на ту лавку сядемо… А може, я прогуляюся з тобою до зупинки, ти не проти?

Неквапом рушили тротуаром.

— Молодість згадав. Я ж тут прожив п’ять років.

Вона глянула уважно.

— Я читаю твої статті… Міліція була, розпитували. З ким була, де була, знайомі…

— Слава — старша сестра?

— Так, на три роки. — Дівчина перехопила мій погляд на дитину в колясці. — Кумедний він, правда?

— Як усі маленькі діти, — я усміхнувся.

— Його батько в цьому році закінчує фізмат. Батьки домагалися,