Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха
Під гомін натовпу наперед виступив начальник райвідділу полковник Мурашко. Він висловив співчуття родині загиблої і пообіцяв, що злочинця знайдуть дуже швидко. Я помітив сіру постать слідчого Величка, що виникла поряд із ним у натовпі.
Дощ посилювався, краплі ставали все важчими і падали за комір, неприємно охолоджуючи шию. Проїжджа частина до кінця вулиці являла собою людський коридор, у перших рядах стояли омонівці з кам’яними ликами. Мати вбитої, чоловік у сірому плащі, за ними ще багато людей посунули за машиною.
Щось мусило статися і сталося. Раптом мати вбитої зірвалася з місця і метнулася через дорогу, рука її навідліг хльоснула по обличчю омонівця.
— А-а-а! Га-а-а-ди-и! — забилася в істериці жінка. Здоровило омонівець мляво відбивався. Втрутилися його колеги — спробували відтягнути жінку, вона кричала й виривалася.
— Вас тут повно! — істерика вбитої горем матері досягла апогею. — А коли дівчинку мою вбивали, ви де були? Де ти, сволота, був тоді?!
Я озирнувся, жінка безсило лежала на руках двох омонівців, поряд метушився хтось у білому халаті.
Алла стиснула мій лікоть:
— Ходімо…
Ми сиділи у Алли в кімнаті.
Алла швидко приготувала бутерброди з сиром, розлила горілку по чарках.
— Давай за те, аби сволота ця подохла, — очі її блиснули, вона рвучко вилила до рота вміст чарки, похлинулася, закашлялася.
Свою горілку я випив неквапом, знехотя поклав до рота шматочок сиру.
— Я чула розмови, — Алла сьорбнула води, — Свєта посварилася того вечора з хлопцем у «Зодіаку». Він спробував провести її, та вийшло так, що вони посварилися остаточно. Ну, він плюнув і пішов до себе в общагу. По дорозі заспокоївся, повернувся знову, щоб помиритися… Ну і наштовхнувся на неї, мало не наступив… Ще тепла була… Десять хвилин усього й минуло…
— Давай чай пити, — я спробував переключити на щось її увагу.
— Не буде такого матеріалу! — я це почув, ледь переступивши поріг редакторського кабінету.
— Не зрозумів…
— Ти ж із похорону, правда? І вже зліпив репортаж про те, як зганьбилася міліція. Хіба не так?
— Телепатією займаєтеся?
— Ось моя телепатія, — Хижняк поплескав рукою по телефону. — Дзвонив особисто генерал-майор Бублик. Він не рекомендував давати в пресі подібних матеріалів.
— Ага, навіть не рекомендував? Отак?
— Отак. Окрім того, дзвонили з адміністрації, а ми, як ти знаєш, бюджетники… Дай гляну, що ти там надряпав…
Усього сторіночка тексту. Хижняк хутко перебіг її очима.
— Я так і думав. Іще одна жертва. Скільки ще буде смертей… Сам розумієш, це не піде.
— То ми взагалі не відреагуємо? Це ж нонсенс! Четверте вбивство, все місто гуде, а газета — глуха й сліпа.
— Із своєї писанини зроби коротку замітку. Один-два абзаци. Нейтрального характеру, ніяких коментарів. Мені ще будуть дзвонити…
Усе зрозуміло. Кінець року, треба думати про кошти на папір, вартість поліграфпослуг зростає, газета бюджетна, і міська адміністрація вирішує, яку суму виділити. У принципі, мер може і без «Міських новин» обійтися, подумаєш, однією газетою менше, скільки їх зараз виникає й помирає… Мерові до лампочки, а нам, працівникам? Хоча б тому ж Хижнякові… Усе зрозуміло, свобода слова й друку в дії…
Цілий тиждень нічого не відбувалося.
А наступний понеділок почався з телефонного дзвінка.
— Запізнюєшся, — в трубці — голос Васі Книша. — Півгодини телефон ґвалтую… Може, чув уже? Вчора ввечері маньяка твого взяли…
ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ«Знайти, вистежити і підстерегти другу кандидатку було не важко, адже певний досвід у мене вже був. Був момент, коли я подумав, що їм корисно було б знати, за що вони покарані, отож привів її до тями і виплюнув прямо їй в обличчя: „Ти ганебно себе поводила, за це тобі вже воздалося на землі і ще воздасться на небесах“. Вона щось прохрипіла, але мені було плювати — я довів справу до кінця.
Наступні кілька днів принесли певне вдоволення. Навколо голосно обговорювали друге за місяць убивство. Говорили щось про маньяка, і мені це було навіть на руку, адже шукати будуть божевільного, психічно хворого, і менш за все запідозрять мене, цілком здорового і повноцінного. Хоча не виключав і того, що в ненормальному суспільстві я і подібні до мене різко виділяються, і саме таких, як я, будуть вважати психічно хворими.
Одначе висновків для себе люди не зробили. За їх припущеннями, повії були лише випадковими жертвами психічно ненормального вбивці. Вони не задумувалися про причини, їх хвилювала власна безпека і думка: хто наступний? Невже людство настільки дурне? Був момент, коли я вирішив махнути на все рукою — щоб виправити людину, треба знищити її фізично, разом із недоліками і вадами. А всіх, кому належить померти, я один покарати не в змозі. Але потім прогнав від себе подібні думки. Ні, не можна опускати руки. Кінець кінцем, вони повинні, повинні усвідомити, що кожен із них здатен припинити потік смертей, варто лише замислитися і застерегти інших від гидкої, несумісної з нормами християнської моралі поведінки.
Третє вбивство я здійснив випадково. Тобто я зобов’язаний був покарати розпусницю, але спеціально не готувався, не вистежував її і в засідці не сидів. На той час повернулися господарі Чари, і переді мною знову постала проблема пізніх прогулянок. Тієї ночі було задушно. Валентина має здатність засинати у будь-яких умовах і
