Осінній сезон смертей - Андрій Анатолійович Кокотюха

…Усе почалося відтоді, як я зустрів Валентину…

Був вечір відпочинку. Я вчився на третьому курсі істфаку, вона — на першому. Здається, був день факультету. Після неоковирного капусника почалися традиційні танці. Усі були вже підпилі, а я до спиртного ставлюся з відразою, тому мені було нудно. Я роззирнувся по залу і побачив дівчину, що скромно стояла в кутку, і запросив її танцювати.

Мабуть, я висловлююсь сумбурно, але той переворот, який стався в моїй душі, ніякими словами не опишеш. „Швидкоплинне видіння, ґеній чистої краси" — краще за Пушкіна не скажеш. Довго гуляли містечком, і все більше я відчував, що ми цього вечора знайшли одне одного. Вона гарна, але її краса природна, як течія гірської річки, як шум вітру в широкому полі, як тепле сонячне світло.

Ми почали зустрічатися, щодня! Справжніх друзів у мене ніколи, виявляється, не було. З тих пір, як ми з Валентиною покохали одне одного, я став об’єктом для кепкувань у чоловічому колі. Як я дізнався від Валентини, дівчата теж відверто сміялися над нами. Два чоботи пара — ось найневинніший жарт. Суспільство не могло пробачити проявів порядності, чистоти й невинності. Так, моя кохана романтична, її, зрештою, дратує розбещеність сучасної моралі, як і мене. Хіба в нормальному суспільстві це вважається вадою? Вона не думає про хлопців, шмотки, моди, косметику, танці і п’янки до упаду. Вона читає і пише вірші, вишиває, кохає мене… Побратися вирішили через п’ять місяців з дня знайомства.

Вона запросила мене до себе додому. Велике господарство, працелюбні батьки, брат і старша сестра. Усі дуже гостинні, щирі.

Вразила релігійність цієї родини. І батько, і мати Валентини суворо стежили за дотриманням усіх звичаїв і церковних свят. Стіни кімнат були завішані іконами, перед їжею, сном і роботою тут було прийнято молитися. Для мене все було незвичне, досі я якось був байдужим до релігії. Але вважав, що заповіді вчать жити по совісті, не грішити, чого навряд чи вміє більшість із нас.

На наше весілля ми запросили усіх знайомих. Нам хотілося поділитися своїм щастям з усім світом. Але не приїхав ніхто. Слали телеграми, вибачалися, при зустрічі посилалися на зайнятість. Бог їм суддя.

Нам дали окрему кімнату в гуртожитку. Тепер ми вірили, що ніхто й ніщо в світі не розлучить нас».

Секретарка Тетянка, мабуть, на всі заставки лаяла мене, бо телефон невгавав. Усі вимагали коментарів з приводу матеріалу про маньяка-вбивцю. Я й словом ніде не обмовився про це, але кожен вважав, що діє маньяк. Тітонька Коняка сердито бурчала щось про дешеву популярність.

Як і передбачалося, подзвонили з МУВС. Ні, не «сам», доручив замові. «Хто вам дав право, звідки така інформація, громадяни вже замучили дзвінками!», — і т. п… Втрутився Хижняк: «Які факти не відповідають дійсності?» У відповідь чиновник промимрив щось про наклеп на слідчі органи, але Хижняк заявив: «Якщо ви можете прокоментувати матеріал — журналіст готовий отримати від вас інформацію!» І додав, щоб наступного разу до нього звертався особисто генерал-майор Бублик, себто — начальник міського управління внутрішніх справ.

Більше в кабінет Хижняка не дзвонили, зате мою скромну персону потурбували з райвідділу, з районної прокуратури і нарешті — особисто слідчий Величко. Усіх передовсім зацікавило, звідки в мене такі дані. Я нічого не пояснював. Начальник райвідділу визвався особисто дати необхідні коментарі, і ми домовилися про зустріч. Так, це була моя маленька помста за той клятий день!

Знов укотре вже задзвонив телефон, і приємний жіночий голос сказав:

— Я хотіла побалакати з вами… Я — Алла, подруга Тані Роднянко… Жила з нею в одній кімнаті…

— Давай на «ти», — вона усміхнулася…

Вона нічогенька, ця Аллочка Стороженко. Шкіряна юбка-міні, стрункенькі ніжки… Модна стрижка. Очі блакитні і сумні.

— Дві кави. Тістечка будеш? Он вільний столик.

— Чому про це пишуть лише зараз? — вона струсила попіл наманікюреним нігтем.

— Якби я не потрапив у міліцію, навряд чи про це взагалі б написали.

— Ти? За що?

— Та так, якось іншим разом…

Навряд чи вона просто хотіла потеревенити з людиною, яка написала про вбивство її подруги. Але Алла мовчала, і за хвилину мовчання стало обтяжливим.

— Ти у міліції була?

— Зі мною ще тоді розмовляв слідчий.

— Що питав?

— Хто міг убити Тетяну… Чи підозрюю я когось. Я сказала, що не моє діло когось підозрювати.

— А насправді?

Вона вловила мою обережність і напруження.

— І насправді теж… Але були моменти, коли мені самій хотілося її вбити.

Алла зітхнула і акуратно переламала тістечко навпіл.

— Тетяна ризиковано розважалася, — гострий ніготь сколупнув глазур з поверхні тістечка. — Любила дражнити хлопців. Їй нічого не варто було день гуляти з одним, вішатися йому на шию, а наступного дня демонстративно прогулюватися під руку з його приятелем.

Я мовчав, і вона повела далі:

— Вона підкреслювала усім, що вільна жінка. Сучасна. Їй було плювати на мужиків. Якось повідомила чергового залицяльника, що вагітна, і отримувала насолоду від того, як він казиться у пошуках виходу. Коли вона сказала йому, що пожартувала, він так зрадів, що навіть не образився на неї.

— А були такі, що ображалися?

— Авжеж. Один хлопець затіяв бійку. У «Зодіаку». При людях. Спочатку виматюкав її, потім поліз із кулаками. Танька не боялася — завжди поряд був хтось, що заступиться.