Подружжя по сусідству - Шері Лапіння

— Що але? — запитала Анна, схрестивши руки на грудях.

— Ти ж не ставишся до нього всерйоз? — сказала мати.

Анна досі пам’ятає вираз обличчя матері. Розгубленість, зніяковіння. Мати думала про те, як це взагалі виглядатиме. Як вона пояснить своїм друзям, що її донька зустрічається із хлопцем, який і сам ніхто, і звати його ніяк, який працює барменом в італійському ресторані й ганяє на мотоциклі. Її мама забула про диплом бізнес-факультету, який Марко отримав у тому ж університеті, який батьки Анни вважали достатньо хорошим для своєї доньки. Їх не захоплювало те, як він працював ночами заради навчання. Може бути, що жодної більш гідної людини для їхньої маленької донечки просто не існувало.

А потім — бездоганне видовище — Марко на своєму «Дукаті», що гарчить, немов розлючений тигр, під’їжджає до батьківського будинку Анни, звідки вона випливає просто в його обійми, за чим її мама спостерігає з-поза фіранок. Він міцно цілує її, лишаючись верхи на мотоциклі, й передає їй вільний шолом. Вона залазить на байк і вони з ревінням несуться геть, шліфуючи дрібні, педантично впорядковані камінці виплесками пробудженої енергетики. Саме в той момент вона вирішила, що закохалася.

Але ми не лишаємося двадцятидворічними назавжди. Ми виростаємо. Все змінюється.

— Я хочу зателефонувати мамі, — повторює Анна.

Стільки всього відбулося, невже вони повернулися додому, до порожньої колиски, лише годину тому?

Марко бере слухавку й передає їй, потім повертається на канапу й складає руки на грудях — він здається напруженим.

Анна набирає номер. Вона починає плакати, не встигнувши навіть натиснути на всі цифри. Йдуть гудки, мати відповідає.

— Мам, — каже Анна, і слова її перетворюються на суцільне схлипування.

— Анно? Що сталося?

Нарешті Анна спромагається щось промовити:

— Хтось викрав Кору.

— О господи, — каже мама.

— Поліція вже тут, — каже їй Анна. — Можете приїхати?

— Ми будемо, Анно, — каже мати. — Тримайся. Ми з батьком уже їдемо.

Анна кладе слухавку й починає плакати. Її батьки приїдуть. Вони завжди їй допомагали, навіть коли були на неї злі. Цього разу вони страшенно розсердяться — на неї й на Марко, особливо на Марко. Вони люблять Кору, свою єдину онуку. Що вони подумають, коли дізнаються про те, що вони з Марко накоїли?

— Вони вже їдуть, — каже Анна Марко та детективу. Вона дивиться на Марко, потім відводить очі.

Марко почувається вигнанцем: він часто почувається саме так, коли в кімнаті з’являються батьки Анни. Навіть тепер, коли Кора зникла, він відчуває, що ним нехтують, тоді як ті троє — його схиблена дружина, її завжди незворушна мати та властолюбний батько — об’єднуються в родинний трійчастий союз. Часом він лише дещо відокремлений, часом — повністю виключений. Але знову ж таки — він знав, на що йшов, одружуючись із нею. Він думав, що зможе із цим жити.

Він, зайвий, стоїть попід стіною вітальні, спостерігаючи за Анною. Вона сидить посередині канапи, мати — поряд із нею, притягнувши Анну до себе, щоб заспокоїти. Батько розташувався дещо віддалік, випроставшись, поплескуючи доньку по плечу. Ніхто не дивиться на Марко. Ніхто не пропонує підтримки йому. Марко почувається ні в сих ні в тих у власному будинку.

Але, щонайгірше, він був до смерті наляканий, виснажений. Усе, чого він прагне, — знову побачити Кору в її колисці, він волів би, аби усього цього ніколи не ставалося.

Він відчуває, що детектив на нього дивиться. Тільки він звертає увагу на Марко. Марко умисно ігнорує його, хоча, можливо, й не варто було цього робити. Марко знає, що він підозрюваний. Детектив увесь час на щось натякає, відколи з’явився тут. Марко почув, як офіцери в будинку шепотілися про виклик собак. Він не дурний. Не було би потреби викликати собак, якби вони не підозрювали, що Кору вбили в будинку. Поліція вочевидь вважає, що вони з Анною вбили дитину.

Нехай собі приводять собак — він не боїться. Можливо, поліція постійно стикається з тим, що батьки вбивають своїх дітей, але він би ніколи не завдав шкоди своїй доньці. Кора для нього — усе. Вона була єдиним промінчиком світла в його житті, єдиним нескінченним джерелом радості, особливо протягом останніх кількох місяців, коли Анна дедалі глибше впадала в депресію, втрачаючи себе. Здається, його дружина стала цілком чужою. Що сталося із вродливою привабливою жінкою, з якою він одружився? Усе спаскудилося. Але їм із Корою було добре удвох, вони перечікували разом, чекали, коли мама повернеться до нормального стану.

Батьки Анни тепер зневажатимуть його ще сильніше. Вони швидко пробачать Анні. Вони здатні пробачити їй майже все — навіть те, що вона лишила дитину якомусь хижакові на поталу, навіть це. Але йому — йому вони ніколи, ніколи не пробачать. Вони стоїчно переживатимуть цю катастрофу — вони завжди поводяться стоїчно, на відміну від їхньої емоційної доньки. Можливо, вони можуть навіть застерегти Марко та Анну від їхніх помилок. Цього вони прагнуть найбільше. Навіть зараз він бачить, що батько Анни дивиться понад голови Анни та її матері, насупившись так, що між бровами залягла глибока борозна, і зосередившись на проблемі, на проблемі, створеній Марко, — на тому, як її розв’язати. Думаючи про те, як йому прийняти цей виклик і вийти із ситуації переможцем. Можливо, він зможе перевершити Марко ще раз, коли це дійсно багато важить. Марко зневажає свого тестя. Це взаємно.

Але єдине, що зараз має значення, — це повернути Кору. Решта — пусте. На думку Марко, це складна невротична родина, але вони всі люблять Кору. Він зморгує сльози, які знову підступили до очей.

Детектив Ресбак зауважив прохолоду в стосунках батьків Анни та їхнього тестя. У більшості випадків подібні бар’єри розмиваються у скрутних ситуаціях, хай навіть ненадовго. Але це не просто скрутна ситуація. Це історія, в якій батьки начебто