Подружжя по сусідству - Шері Лапіння

Ресбак бере прозорий пластиковий контейнер у Дженнінґза й вивчає етикетку: анна конті, сертралін, 50 мг. Ресбак знав, що «Сертралін» — це потужний антидепресант.

— Дзеркало у ванній нагорі розбите, — каже йому Дженнінґз.

Ресбак киває. Він ще не був нагорі.

— Щось іще?

Дженнінґз хитає головою.

— Поки що більше нічого. У будинку, здається, чисто. Більше нічого начебто не вкрали. Решту дізнаємося від експертів за кілька годин.

— Добре, — сказав Ресбак, віддаючи слоїк Дженнінґзу.

Він повертається до пари на канапі й продовжує ставити запитання.

Дивиться на чоловіка:

— Марко, — нічого, якщо я називатиму вас Марко? — що ви робили після того, як навідали дитину о дванадцятій тридцять?

— Я повернувся на вечірку, — сказав Марко. — Викурив цигарку в сусідів на внутрішньому дворику.

— Ви були самі, коли палили?

— Ні, зі мною була Синтія, — на цих словах Марко червоніє. Ресбак це помічає. — Це сусідка, яка запросила нас на вечерю.

Увага Ресбака перемикається на дружину. Вона — приваблива жінка, з приємними рисами обличчя та блискучим каштановим волоссям, але зараз якась посіріла.

— А ви не палите, місіс Конті?

— Ні, я — ні. Але Синтія палить, — каже Анна. — Я лишилася за столом із її чоловіком, Гремом. Він ненавидить цигарковий дим, а оскільки то був його день народження, то я подумала, що буде нечемно лишити його самого в кімнаті. — А потім вона раптом випалює: — Синтія цілий вечір фліртувала з Марко, і мені було шкода Грема.

— Зрозуміло, — каже Ресбак. Він уважно розглядає чоловіка — той являє собою цілком гнітюче видовище. Він також виглядає знервованим і винним. Ресбак повертається до нього.

— Тож ви були на внутрішньому дворику в сусідів десь після пів на першу. Приблизно як довго ви були на вулиці?

Марко безпорадно хитає головою.

— Може, п’ятнадцять хвилин, плюс-мінус.

— Ви нічого не чули, не бачили?

— Тобто? — чоловік, здається, в шоці. Він говорить якось нечітко. Ресбак замислюється про те, скільки Марко випив.

Ресбак пояснює для нього.

— Очевидно, вашу дитину забрали між пів на першу та першою двадцять сім. Ви були надворі, кілька хвилин, після дванадцятої тридцять.

Він дивиться на чоловіка, чекає, поки той складе два і два.

— На мою думку, навряд чи хтось виносив би дитину посеред ночі через передні двері.

— Але ж вони були відчинені, — каже Анна.

— Я нічого не бачив, — каже Марко.

— За будинками з цього боку вулиці є доріжка, — каже детектив Ресбак. — Чи не помітили ви когось на цій доріжці? Може, щось чули, ну там, машину?

— Ні… Ні, здається, ні, — каже Марко. — Мені шкода. Я нічого не бачив і не чув. — Він знову затулив обличчя руками. — Я не звернув уваги.

Детектив Ресбак швидко оглянув місцевість перед тим, як прийти сюди й допитувати батьків. Йому здалося малоймовірним — хоча цілком не можна виключати — щоб невідомий виніс дитину через парадні двері на такій вулиці, як ця, ризикуючи бути поміченим. Будинки в ряду з’єднані один з одним і стоять близько до тротуару. Вулицю добре освітлено, і навіть пізно вночі тут багато машин і людей. Отже, це дивно — якщо тільки його не збивають з пантелику умисно — що парадні двері були відчинені. Команда експертів шукає відбитки пальців, але чомусь йому здавалося, що вони нічого не знайдуть.

Задні двері дають більше можливостей. У більшості будинків, включаючи будинок Конті, є окремий гараж, двері якого відкриваються на доріжку — ту, що за будинком. Задні дворики довгі та вузькі, розділені парканами, і на більшості з них, не виняток і подвір’я Конті, ростуть дерева, кущі або й цілі сади. Із заднього боку будинків досить темно — там, на відміну від зовнішнього боку, немає ліхтарів. Ніч темна, місяць не сяє. Хто б не забрав дитину, якщо ця людина вийшла крізь запасні двері, їй довелося би перетнути дворик і дійти до гаража, звідки є виїзд на доріжку. Шанси, що тебе помітять, поки ти донесеш викрадену дитину від задніх дверей до лишеної напоготові машини, значно менші, ніж якщо ти виходитимеш через парадні двері.

Команда Ресбака ретельно обшукала будинок, гараж та подвір’я. Жодного сліду зниклої дитини. Гараж Конті порожній, двері гаража прочинені навстіж навпроти виїзду. Сидячи на веранді за будинком, звісно, можна було нічого не помітити. Але навряд. Що звужує інтервал викрадення на п’ятнадцять хвилин, з 00:45 до 01:27 ночі.

— А ви в курсі, що у вас датчик руху не працює? — запитав Ресбак.

— Що? — каже чоловік, ошелешений.

— У вас на задніх дверях датчик руху — лампочка, що має загорятися, коли до них хтось наближається. Ви в курсі, що він не працює?

— Ні, — шепоче дружина.

Чоловік енергійно хитає головою.

— Ні, я… він працював, коли я приходив. А що з ним?

— Лампочку викрутили, — детектив Ресбак уважно дивиться на батьків. Замовкає на деякий час. — Це наводить мене на думку про те, що дитину забрали через задній вихід, віднесли в гараж, звідки виїхали, можливо, на машині, на доріжку. — Він чекає, але ні чоловік, ні жінка нічого не говорять. Він помічає, що дружина тремтить.

— Де ваша машина? — запитує Ресбак, нахиляючись уперед.

— Наша машина? — луною повторює Анна.