Подружжя по сусідству - Шері Лапіння

— На вулиці.

— Ви паркуєтеся на вулиці, хоча у вас є гараж за будинком? — питає Ресбак.

— Усі так роблять. Так зручніше, ніж обходити по стежинці, особливо у зимовий час. Більшість людей отримують дозволи на паркування і просто лишають машини на вулиці.

— Зрозуміло, — каже Ресбак.

— А що? — запитує дружина. — Яке це має значення?

Ресбак пояснює:

— Може бути, що цим ви спростили задачу викрадачеві. Якщо гараж був порожній, а двері гаража відчинені, то було відносно легко завести туди машину й покласти в неї дитину, поки машину ніхто не бачить. Було б, очевидно, набагато складніше — і вже точно ризикованіше, — якби в гаражі вже була машина. Тоді викрадачу загрожувало б бути поміченим на доріжці з дитиною.

Ресбак помітив, що чоловік зблід іще на півтона, якщо можливо було збліднути ще сильніше. Його блідість стала вражаючою.

— Ми сподіваємося знайти сліди взуття і шин біля гаража, — додає Ресбак.

— Звучить так, наче це було сплановано заздалегідь, — каже мати.

— А ви думаєте, ні? — запитує Ресбак.

— Я… Я не знаю. Я думала, що Кору забрали тому, що вона лишилася вдома сама, що злочинець просто скористався можливістю. Ніби хтось схопив її в парку, коли я на мить відволіклася.

Ресбак киває, наче розмірковує над її точкою зору.

— Розумію, — каже він. — Наприклад, мати лишає дитину гратися в парку, а сама відходить по морозиво до кіоску. Дитину хапають, коли вона стоїть до неї спиною. Таке буває. — Він зробив паузу. — Але я впевнений, що ви бачите різницю.

Вона дивиться на нього скляними очима. Йому слід нагадувати собі, що в неї, напевне, шок. Він же бачить подібні речі регулярно: це його робота. Він дивиться на це аналітичним поглядом, позбавленим емоцій. У нього немає вибору, якщо він хоче розкрити справу. Він знайде цю дитину, живу чи мертву, та з’ясує, хто її забрав.

Він сухо каже матері:

— Різниця полягає в тому, що той, хто забрав дитину, знав, що вона в будинку сама.

Батьки перезирнулися між собою.

— Але цього ніхто не знав, — шепоче мати.

— Звісно, — додає Ресбак, — її могли забрати, і якби ви міцно спали поряд у спальні. Ми не можемо знати напевне.

Батькам простіше думати, що це сталося не тому, що вони лишили дитину без догляду. Що це могло статися й за інших обставин.

Ресбак питає:

— А ви завжди лишаєте двері гаража ось так відчиненими?

Чоловік відповідає:

— Інколи.

— І на ніч не замикаєте? Щоб вас не пограбували?

— Ми не тримаємо в гаражі нічого цінного, — каже чоловік.

— Якщо машина всередині, то ми зазвичай замикаємо двері, а так там майже нічого немає. Весь мій інструмент — у підвалі. Тут хороший район, але тут постійно вдираються в гаражі, то який сенс їх замикати?

Ресбак киває. Потім запитує:

— А яка у вас машина?

— «Ауді», — каже Марко. — А що?

— Хочу поглянути. Можна мені ключі? — запитує Ресбак. Марко з Анною спантеличено дивляться одне на одного. Тоді Марко встає, йде до приставного столика біля вхідних дверей та бере з вазочки пронизку з ключами. Він мовчки передає їх детективу та знов сідає на канапу.

— Дякую, — каже Ресбак. Потім нахилився вперед і вимовив із притиском, карбуючи кожен звук: — Ми з’ясуємо, хто це зробив.

Вони дивляться йому у вічі — обличчя матері розпливлося від плачу, очі батька припухлі й червоні від випивки та переживань, обличчя одутле.

Ресбак киває Дженнінґзу, і разом вони йдуть надвір оглянути машину. Подружжя мовчки сидить на канапі, проводжаючи їх поглядом.

Анна не розуміла, до чого хилить цей детектив. Нащо розпитує про машину — він, очевидно, щось підозрює. Вона знає, що коли зникає жінка, то перший підозрюваний — чоловік і, мабуть, навпаки. Але коли зникає дитина, невже підозра одразу падає на батьків? Напевно, що ні. Ну хто буде шкодити власній дитині? До того ж у них обох залізне алібі. Синтія та Грем зможуть це підтвердити. Вони ніяк не могли вкрасти й сховати власну доньку. Та й нащо?

Вона знає, що околиці прочісують, що поліцейські ходять вулицями й стукають у двері та розпитують піднятих із ліжок людей. Марко дав поліції свіже фото Кори, яке вони зробили всього кілька днів тому. На ньому — щасливе біляве дитя з великими блакитними очима посміхається в камеру.

Анна сердиться на Марко — їй хочеться нагримати на нього, накинутися на нього з кулаками, але в їхньому будинку повно поліції, тож вона не наважується. Вона дивиться на його бліде пригнічене обличчя й розуміє, що він уже звинувачує себе. Вона знає, що самій їй не пройти через це. Вона повертається до нього і, схлипуючи, падає йому на груди. Він обхоплює її руками й міцно обіймає. Вона відчуває, як він тремтить, як важко й болісно б’ється його серце. Вона каже собі, що разом вони впораються. Поліція знайде Кору. Їм повернуть їхню доньку.

Але якщо ні, вона ніколи йому не пробачить.

Детектив Ресбак у своєму легкому костюмі виходить через парадні двері будинку Конті у спекотну літню ніч, а просто за ним — детектив Дженнінґз. Їм і раніше випадало працювати разом. Вони бачили таке, що хотіли б викреслити зі своєї пам’яті. Вони разом переходять на інший бік вулиці, уздовж якої, бампер до бампера, простяглися машини. Ресбак натискає кнопку, й фари «Ауді» спалахують яскравим світлом. Сусіди вже повиходили на ґанки, в піжамах і літніх халатах.