Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

Фанні кинула наждачний папір до кошика, витерла руки й запалила цигарку. Ці прості рухи зненацька пробудили в Ньєманові нестримну хіть.

Дівчина видихнула довгий клуб синюватого диму.

— Тіло була на скелі. Але побачила я його не там.

— А де?

— У воді. Я побачила його відображення у воді. Білу плямку на поверхні озерця.

Напружені риси Ньєманового обличчя розгладилися.

— Я саме так і думав.

— Це важливо для слідства?

— Ні. Але я люблю ясність у таких речах.

Ньєман помовчав, а тоді запитав:

— Ви альпіністка, чи не так?

— Як ви здогадалися?

— Не знаю… Гірська місцевість. Та й вигляд у вас дуже… спортивний.

Дівчина обернулася лицем до гір, що височіли над долиною, і розпростерла руки. Уперше на її обличчі з’явилася усмішка.

— Ось вони, мої володіння, комісаре! Від Ґран-Пік-де-Бельдонн до Ґранд-Рус, усі ці гори я знаю як свої п’ять пальців. Коли я не спускаюся річками, то видираюся на вершини.

— Як ви гадаєте, потрібно бути альпіністом, щоб підняти тіло на скелю?

Фанні перестала всміхатися, вона дивилася на жаристий кінчик своєї цигарки.

— Ні, не конче. Прискалки утворюють там практично природні сходи. Одначе потрібно бути збіса дужим, щоб затягти туди тіло й не втратити рівноваги.

— Один із тутешніх інспекторів гадає, що вбивця скоріше міг вилізти з іншого боку, де схил не такий стрімкий, а потім спустити тіло на мотузці.

— Достобіса йому довелося б обходити. — Дівчина завагалася, а тоді додала: — Власне кажучи, є ще третя можливість — дуже проста, якщо тямити хоч трохи в техніці скелелазіння.

— Що це за можливість?

Фанні Феррейра загасила цигарку об підошву свого черевика й щиглем відкинула недопалок.

— Ходімо зі мною, — звеліла вона.

Вони зайшли всередину спортзалу. У півтемряві виднілися скинуті на купу мати, темні обриси паралельних брусів, жердин, канатів із вузлами. Прямуючи до правої стіни, Фанні пояснила:

— Це моя криївка. Літом сюди ніхто й носа не показує. Я можу зберігати тут своє знаряддя.

Вона запалила штормовий ліхтар, що висів над чимось, подібним до верстата, на якому лежала ціла купа інструментів, різноманітного металевого приладдя з гостряками й лезами, що вигравало сріблястими відлисками і яскравими відтінками. Фанні знову закурила.

— Що це таке? — запитав Ньєман.

— Льодобури, карабіни, обв’язки, жумари — альпіністське спорядження.

— І що з цього?

Фанні знову випустила ротом цигарковий дим, цього разу видувши кілька кілець.

— А те, пане комісаре, що вбивця, маючи все це приладдя й уміючи ним користуватися, без жодних проблем міг би підняти тіло з берега річки на скелю.

Ньєман склав руки на грудях і прихилився до стіни. Фанні, тримаючи цигарку в зубах, узялася перебирати своє знаряддя. Її невинні рухи ще більше розпалили його хіть. Дівчина подобалася йому страшенно.

— Як я вам уже казала, — повела Фанні далі, — стінувата круча в тому місці йде виступами, що утворюють природні сходи. Будь-хто, знайомий з альпінізмом або навіть просто з походами в гори, зможе завиграшки піднятися туди, спершу без тіла.

— І що далі?

Фанні показала йому блок, помальований зеленою флюоресцентною фарбою і поцяткований маленькими отворами.

— Далі прикріплюєте це на скелі, над розколиною.

— На скелі? Як? Молотком? На це піде прірва часу, хіба ні?

Дівчина за легкою завісою цигаркового диму похитала головою.

— Ваші знання в царині альпінізму, комісаре, наближаються до нуля. — Вона взяла зі столу гак із гвинтовою різзю. — Ось це називається шлямбур, він укручується в камінь. За допомогою ось такого спеціального пробійника, — вона показала якийсь інструмент, схожий на дриль, чорний і блискучий від мастила, — можна наставити скільки завгодно шлямбурів на будь-якій скелі за кілька секунд. Потім кріпите ваш блок, і вам лишається тільки доправити труп нагору. Цей метод застосовують, щоб піднімати вантажі у важкодоступні місця.

Ньєман недовірливо скривився.

— Я не вилазив туди, нагору, але мені здається, що та ущелина занадто вузька. Я не розумію, як убивця міг би, ледве тримаючись у тому заломі, витягнути тіло лише силою своїх рук, без можливості відступити й допомогти собі ногами. Або ж повертаємося до попереднього припущення про те, що вбивця має бути справжнім богатирем.

— Та хто вам каже про те, щоб витягувати труп руками? Йому треба було б зробити лише одну річ: узятися за другий кінець мотузки і з’їхати вниз, зігравши таким чином роль противаги, а тіло піднялось би саме.

Комісар нарешті збагнув, у чому полягав цей спосіб, і всміхнувся на думку про його простоту.

— Але тоді потрібно, щоб убивця важив більше, ніж його жертва, еге ж?

— Або так само: коли падаєте в порожнечу, ваша вага збільшується. Щойно тіло опинилося б нагорі, ваш убивця швиденько видерся б тими самими виступами вдруге, щоб картинно засунути свою жертву в ущелину.

Комісар ще раз скинув оком на гаки, гвинти й кільця, що лежали на верстаті. Схоже на знаряддя грабіжника-зламувача, подумав він, але грабіжника особливого: того, хто вдирається на гірські висоти, зламуючи закони земного тяжіння.

— Скільки часу це забрало б?

— Для людини з моїм досвідом — менше десяти хвилин.

Ньєман кивнув: образ убивці вимальовувався у нього в голові. Вони вийшли надвір. Сонце пробивалося крізь хмари й вигравало на верхівках гір, що зблискували кришталевою ясністю.

— Ви викладаєте в університеті? — запитав поліціянт.

— Так, геологію.

— А які саме дисципліни?

— Багато чого: класифікацію гірських порід, тектоніку плит, а також гляціологію — науку про льодовики.

— Ви маєте дуже молодий вигляд.

— Я захистила докторську, коли мала двадцять років. На той час я вже працювала старшим викладачем. Я наймолодший доктор наук у Франції. Тепер мені двадцять п’ять, і я штатний професор.

— Гордість університету?

— Саме так. Гордість університету. Донька й онука заслужених професорів із Ґернона.

— Отже, ви належите до цього братства?

— Якого братства?

— Один із поліціянтів, що працює зі мною, навчався в Ґерноні. Він мені розповів, що в університеті є окрема еліта, що складається з дітей тутешніх викладачів…

Фанні невдоволено похитала головою.

— Я б радше назвала це великою родиною. Діти, про яких ви кажете, зростають в університеті, у науковому й культурному середовищі. А потім демонструють блискучі результати. Це видається цілком природним, хіба ні?

— Навіть у спортивних дисциплінах?

Дівчина звела брови.

— Це завдяки гірському повітрю.

— Ви мусили б знати Ремі Кайюа, — мовив Ньєман. — Яким він був?

Фанні відповіла відразу, без роздумів:

— Самітник. Замкнутий. Вовкуватий навіть. Але поряд із тим неймовірно розумний. Освічений до краю. Ходили навіть чутки… начебто він прочитав усі книжки