Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

Ньєман обернувся до Барна.

— Капітане, я хочу, щоб ви зібрали інформацію з усієї околиці. До полудня я хочу мати список волоцюг, злодіїв та інших покидьків у вашому департаменті. Перевірте всіх, хто нещодавно вийшов із в’язниці в радіусі трьохсот кілометрів. Перевірте крадіжки автомобілів, узагалі будь-які крадіжки. Порозпитуйте в готелях і ресторанах. Порозсилайте запитання факсом. Я хочу знати про кожну дрібницю, яка вам видасться підозріливою, про кожен найменший знак. І ще мені потрібен список усяких випадків, які сталися тут, у Ґерноні, протягом двадцяти й більше років і які так чи інак скидаються на нашу справу.

Барн ретельно записував усі накази до нотатника. Ньєман звернувся до Жуано:

— Зв’яжися зі Службою загальної інформації. Попроси у них список сект, магів та інших схибнутих, зареєстрованих у вашій місцевості.

Жуано кивнув. Терпант із виглядом начальника, який щойно збирався запропонувати те саме, також висловив свою згоду.

— Ось над цим і працюйте, доки будемо чекати на результати розтину, — підсумував Ньєман. — Зайве й казати, що мусимо зберігати цілковите мовчання щодо всього цього. Ані слова місцевій пресі. Ані слова нікому.

Вони розійшлися на ґанку лікарні — Університетського регіонального медичного центру — і поспішили крізь ранкову мрячку до своїх машин, припаркованих під цим високим будинком, який, здавалося, налічував щонайменше два століття. Зсутулившись, угнувши голови, чоловіки мовчки посідали до автівок, не дивлячись один на одного.

Лови почалися.

4

П’єр Ньєман і Ерік Жуано відразу поїхали до університету, що розкинувся коло в’їзду до містечка. Комісар попросив лейтенанта почекати його в бібліотеці, у головному корпусі, а сам пішов із візитом до ректора, кабінет якого розміщувався на останньому поверсі адміністративної будівлі, що стояла метрів на сто далі.

Поліціянт увійшов до просторої, нещодавно відреставрованої споруди сімдесятих років із височенною стелею і стінами, пофарбованими в різноманітні пастельні кольори. Піднявшись на горішній поверх, він зайшов до кімнатки, що правила за приймальню і де за невеличким столиком сиділа секретарка. Ньєман представився й запитав, чи можна бачити пана Венсана Люїза.

Комісарові довелося почекати кілька хвилин, протягом яких він розглядав на стінах світлини студентів-переможців, що здіймали в руках кубки чи медалі, простували лижнею або сплавлялися бурхливими гірськими потоками.

За якусь хвилю П’єр Ньєман стояв перед ректором університету. Це був чоловік із кучерявим волоссям і приплесканим носом, однак обличчя його було біле, наче крейда, і являло собою дивну суміш негроїдних рис із недокрівною блідістю. Похмуру сутінь кабінету пронизували, розсипаючись світляною стружкою, кілька сонячних променів. Ректор указав поліціянтові на крісло і став нервово масувати собі зап’ястки.

— Отож? — сухим тоном запитав він.

— Що отож?

— Ви вже знайшли щось?

Ньєман випростав ноги.

— Я щойно приїхав, пане ректоре. Дайте мені час розглянутися, що до чого. А наразі я хотів би поставити вам кілька запитань.

Люїз напружився у своєму кріслі. На робочому столі з дерева кольору вохри стояли рухомі металеві абстракції, що скидалися на чудернацькі квіти, які виросли на сталевій планеті.

— У вашому університеті вже траплялися якісь підозрілі випадки? — спокійним голосом запитав Ньєман.

— Підозрілі? Ніколи!

— Ніяких наркотиків? Ні крадіжок? Ні бійок?

— Ні.

— Жодних банд чи угруповань також нема? Юнаків, яким задурюють голову різними дурницями?

— Я не розумію, про що ви.

— Я маю на увазі рольові ігри. Ну, знаєте, ті, у яких усякі обряди, ритуали…

— Ні. У нас такого нема. Наші студенти мають чистий незбаламучений розум.

Ньєман нічого не відповів. Ректор тим часом оглядав його високу кремезну постать, коротку стрижку, руків’я револьвера, що стирчало з-під пальта. Люїз провів долонею по обличчю, а відтак, немовби прагнучи переконати самого себе, промовив:

— Мені сказали, що ви першокласний поліціянт.

Ньєман далі мовчав, уп’явши погляд у ректора. Люїз відвів очі й сказав:

— Я хочу одного-єдиного, комісаре: щоб ви якомога швидше знайшли вбивцю. Скоро відновлюється навчання і…

— Зараз у кампусі немає нікого зі студентів?

— Хіба кілька інтернів[12]. Вони мешкають нагорі, у головному корпусі. Ще є кілька викладачів, які готуються до своїх лекцій.

— Я можу отримати їхній список?

— Але ж… — Ректор завагався, але потім усе ж сказав: — Так, звісно, це не проблема…

— Що ви можете розповісти мені про Ремі Кайюа?

— Він працював бібліотекарем. Тихий, мовчазний. Доволі відлюдькуватий.

— Студенти його любили?

— Звісно… Певна річ!

— Де він жив? У Ґерноні?

— Тут, у кампусі. На останньому поверсі головного корпусу, разом із дружиною. Там само, де інтерни.

— Ремі Кайюа мав двадцять п’ять років. Як на наші часи, доволі рано для одруження, чи не так?

— Ремі й Софі Кайюа — наші колишні студенти. А познайомилися вони ще раніше, здається, у колежі[13] при університеті, де вчаться діти наших викладачів. Вони знають… знали одне одного з дитинства.

Ньєман рвучко підвівся.

— Дякую вам, пане ректоре, — мовив комісар і поквапно вийшов, утікаючи від страху, яким просмерділося все в цьому кабінеті.

Книжки.

У величезній університетській бібліотеці повсюди на ажурних металевих стелажах під світлом неонових ламп незліченними, бездоганно рівними рядами стояли книжки, утворюючи справжні мури з паперу. Фоліанти з темними берегами. Палітурки із золотим чи срібним тисненням. Етикетки з емблемою Ґернонського університету. Посередині порожньої зали — ряди столів із пластиковим покриттям, розділених невеличкими скляними перегородками. Коли Ньєман увійшов до приміщення, то на думку йому відразу спала кімната для побачень у в’язниці.

Тут панували одночасно світло й сутінь, обшир і тіснота.

— У цьому університеті викладають найкращі професори, — пояснював Ерік Жуано. — Наукова еліта південно-східної Франції. Право, економіка, література, психологія, соціологія, фізика… А насамперед — медицина. Усі світила Ізеру викладають тут і консультують у місцевій лікарні, Університетському регіональному медичному центрі. Власне кажучи, це колишній університетський корпус, який був повністю відремонтований і перебудований. Сюди приїжджає лікуватися половина департаменту, а в пологовому відділенні з’явилися на світ усі мешканці довколишніх гір.

Ньєман слухав його, спершись на край одного зі столів і склавши руки на грудях.

— Звідки ти все це знаєш?

Жуано взяв навмання книжку з полички.

— Я тут навчався. Починав на юридичному… Хотів стати адвокатом.

— А став поліціянтом?

Лейтенант поглянув на Ньємана. В очах його відблискувало біле світло ламп.

— Коли вже мав здавати на диплом ліценціата[14], я раптом злякався, що знуджуся, і записався до школи інспекторів у Тулузі. Ремесло копа, казав я собі, — це активна робота, сповнена ризику й несподіванок…