Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Як гадаєте, ці чутки мали підстави?

— Цього мені невідомо. Але бібліотеку свою він знав уздовж і впоперек. Це був його прихисток, його криївка.

— Він також був дуже молодий, як на таку посаду, чи не так?

— Ремі виріс у цій бібліотеці. Його батько теж працював старшим бібліотекарем.

Ньєман ступив кілька кроків.

— Я цього не знав. Кайюа також належали до цієї вашої «великої родини»?

— Аж ніяк. Навпаки: Ремі був вороже до неї налаштований. Попри всю свою освіченість, йому так і не вдалося досягти всього, чого він прагнув. Я гадаю… словом, мені здається, він нам заздрив.

— Яка в нього була спеціальність?

— Філософія, здається. Він закінчував писати свою дисертацію.

— А на яку тему?

— Не маю жодної гадки.

Комісар замовк. Він дивився на гори, які дедалі більше заливало сонце і які здавалися тепер осліпленими яскравим світлом велетами.

— Його батько живий? — запитав поліціянт.

— Ні. Загинув кілька років тому. У горах.

— Теж за підозріливих обставин?

— Не там шукаєте. Він потрапив під лавину. Ту, що зійшла з Ґранд-Ланс-д’Альмон в дев’яносто третьому. Відразу видно слідчого.

— Два бібліотекарі, обидва альпіністи. Батько й син. Обидва загинули в горах. Важко не звернути уваги на такий збіг, хіба ні?

— А звідки ви знаєте, що Ремі вбили у горах?

— Маєте слушність, напевне не знаю. Але він вирушив туди у суботу вранці. Найпевніше, убивця заскочив його там, нагорі. Можливо, він знав маршрут і…

— Ремі був не з тих, хто ходить торованими маршрутами. І він нікому не повідомляв своїх планів. Цей чоловік був дуже… дуже потайний.

Ньєман уклонився.

— Красно дякую вам, панно. Ви знаєте, що кажуть у таких випадках: якщо пригадаєте щось, зателефонуйте мені, будь ласка, на будь-який із цих номерів.

Ньєман записав номер свого мобільного й номер телефону в аудиторії, яку йому виділив ректор: комісар волів розташуватися в університеті, а не в жандармерії.

— До побачення, — пробурмотів він.

Дівчина не підвела очей. Поліціянт рушив, коли вона раптом промовила:

— Можна вас про дещо запитати?

Тепер вона пильно дивилася на нього. Ньєманові стало трохи моторошно. Надто вже прозорі були її очі. Як скло або вода гірського потоку; жалкі, наче мороз.

— Запитуйте, — відказав він.

— По радіо казали… словом, чи правда, що ви були в групі, яка вбила Жака Меріна[16]?

— Я був зовсім молодий. Але так, це правда.

— Я думала… мені хотілося б знати, що відчуваєш після.

— Після чого?

— Після чогось такого.

Ньєман ступив кілька кроків у напрямку дівчини, яка мимоволі позадкувала. Одначе погляд його вона мужньо витримала з пихатим виразом на обличчі.

— Я завжди з приємністю побалакаю з вами, Фанні. Але ніколи ви не почуєте від мене ані слова про цю операцію. Як і про те, що я втратив того дня.

Дівчина опустила очі й глухо промовила:

— Я розумію.

— Ні, ви не розумієте. На щастя для вас.

6

За спиною гучно бринів гірський потік. Ньєман позичив у жандармерії похідні черевики й зараз природними східцями дерся на кручу, що й справді виявилося не надто важко. Діставшись до вузької ущелини, у якій знайшли тіло, поліціянт став ретельно оглядати все довкола. Руками, захищеними рукавицями з ґортексу[17], він обмацував скелю, шукаючи ймовірні сліди від шлямбурів.

Отвори в камені.

Вітер шмагав його, кидаючи в обличчя бризки крижаної води, але Ньєманові це подобалося. Попри обставини, які привели його до маленького озерця, тут поліціянт на всю силу відчув повноту життя. Можливо, саме тому вбивця вибрав це місце: тут усе дихало непорушним, ясним спокоєм і злагодою, а ясно-зелені води затону несли умиротворення навіть найрозбурханішому розуму.

Комісар не знаходив нічого. Він став шукати довкола западини — жодних ознак альпіністських гаків. Тоді Ньєман опустився навколішки на краю розколини й провів рукою по її внутрішніх стінках. Раптом просто посередині вгорі його пальці намацали отвір, виразний і рівний. У поліціянта промайнула думка про Фанні Феррейру. Дівчина мала рацію: убивця за допомогою гаків і блока підняв труп, використавши, без сумніву, вагу власного тіла.

Ньєман засунув руку далі, помацав іще і зрештою знайшов загалом три отвори завглибшки сантиментрів двадцять. Отвори мали гвинтові канавки всередині й розміщувалися трикутником: сюди й було вкручено шлямбури, на яких кріпився блок. Обставини злочину ставали дедалі яснішими. Ремі Кайюа заскочили в горах, під час його походу. Убивця зв’язав його, мордував, скалічив і вбив серед безлюдних скель, а потім спустився в долину разом із трупом своєї жертви. Як він це зробив? Ньєман скинув поглядом униз, на лискуче дзеркало водного плеса. Певна річ. Убивця сплавився річкою на байдарці або якомусь іншому суденці такого ґатунку.

Але навіщо завдавати собі стільки клопоту? Чому не лишити труп на місці злочину?

Поліціянт обережно спустився вниз. Там він зняв рукавиці, обернувся спиною до скель і став роздивлятися відображення розколини на бездоганно гладенькій поверхні затону. Образ був чіткий, наче намальований. Ньєман ще раз переконався: це місце було чимось на кшталт святилища. Святилища спокою й чистоти. Либонь, убивця вибрав його саме з цієї причини. У кожному разі відтепер слідчий був цілковито переконаний в одному.

Убивця, якого він шукає, — досвідчений альпініст.

Ньєманову автівку було обладнано передавачем на ультракоротких хвилях, але поліціянт його ніколи не використовував. Так само для конфіденційних розмов не використовував він мобільного телефону, який був іще менш надійним. Натомість, ось уже кілька років, Ньєман користувався пейджерами, постійно міняючи марки й моделі. Ніхто не міг зламати цю систему радіоповідомлень, яка працювала тільки з паролем. Він довідався про цю штуку від паризьких дилерів, які понад усе цінували цілковиту секретність. Комісар дав свій номер і пароль Жуано, Барну й Вермону. Сівши в машину, він дістав пейджер із кишені й увімкнув його. Повідомлень не було.

Ньєман рушив до університету.

Була вже одинадцята година ранку; на майдані, обсадженому зеленню, траплялося небагато перехожих. Кілька студентів бігали на стадіоні, що лежав трохи осторонь групи бетонних будівель.

Поліціянт повернув на перехресті й попрямував знову до головного корпусу. Велетенська, схожа на бункер, споруда мала вісім поверхів і була шістсот метрів завдовжки. Ньєман припаркувався й поглянув на мапу. Окрім бібліотеки, ця неосяжна будівля містила аудиторії для лекцій із медицини, фізики й хімії. Над ними розміщувалися лабораторії для практичних занять, а на останньому поверсі мешкали інтерни. Сторож студмістечка червоним фломастером записав на плані номер помешкання, у якому жили Ремі Кайюа та його молода дружина.

П’єр Ньєман проминув двері до бібліотеки, що були поруч із