Маска - Володимир Лис
— Ви поїдете зі мною, — наказує Прокіп.
Звикши до наказів і покори, Габор Естерхазі слухняно сідає в карету. Прокіп везе його в найближче австрійське містечко, де пояснює бургомістру, що й до чого. Він вручає бургомістру документи, дає великий хабар і каже, що сподівається: пан бургомістр про все потурбується. Бургомістр запевняє, що так воно й буде.
Востаннє тисне він руку людині, яка в три погибелі згинається перед ним. Братові графа, якого він колись убив. Але чи пам’ятає той свого справжнього батька? Габор здивовано дивиться на нього, мов намагається щось пригадати. Прокіп відвертається і швидко йде до карети. Йому ніколи, у нього вже немає часу ні на сентименти, ні на щось важливіше.
Він мчить через Баварію до Франції. Баварські стражники, які нічого не відають і яких, як на те, ще не попередили, хто такий князь Людвіг Другий, віддають честь його князівській світлості. Прокіп заледве втретє не помиляється, проте не заїжджає до Мюнхена, на гостини до короля, його підганяє час, адже з Петербурга вже, мабуть, скачуть гінці до Німеччини, щоб затримати його. Очолює їх, звичайно, хитрий Слєпньов, єдиний гідний його противник. Ні, тут бери вище, може, і сам начальник найтаємнішого відділу, точніше, його опікун — князь Куракін.
І він не помилився. Справді, саме тоді Куракін, Слєпньов і військо, послане пруським королем, вже під’їжджали до Анхельст-Пфальцу, але Прокіп не знав іншого — того, що в Нант із Парижа поспішає загін французької поліції і гвардійців, і серед них — зрадниця Гертруда, а до його приїзду будуть заарештовані обидва його спільники і розставлені люди у засідці в кількох місцях портового міста.
4
Разом із двома кучерами і двома слугами Прокіп Марушко прибув до Нанта, коли промені надвечірнього сонця лагідно пестили хвилі річки. Тепер він не князь Людвіг Другий, а такий собі багатий німець Леонгард Франкзехт. У нього заготовлена історія, що він із політичних мотивів емігрує за океан, бо ж був у Німеччині симпатиком французької революції та французького ж полководця Бонапарта.
Прокіп зупинився у готелі неподалік від порту. Наступного ранку він мав зустрітися зі своїми спільниками, які вже мали найняти корабель чи принаймні купити місця на кораблі, який би відпливав якщо не в самі Штати, то у Французьку Америку, звідки Прокіп збирався перебратися до Сполучених Штатів. Чимось вабила його до себе ця нова держава. Може, відчував, що там живуть близькі йому за авантюрним духом люди?
Чи відчував він інше — що за ним уже стежать, що кожен його крок під контролем? Достеменно не відомо. Того ж таки пізнього вечора начальник баварської поліції Вільгельм Любенштрахферт напише рапорт королю, де повідомить, що відома йому підозрювана особа — небезпечний злочинець — прибула до Нанта, пообідала у таверні, де замовила собі червоного вина, смаженого м'яса з бобами і рибне філе. Потім ця ж таки особа гуляла набережною, довго стояла, дивлячись на вітрильник, який саме пришвартовувався.
Прокіп стояв, дивився на зорі, що їх відбивало плесо річки. Він думав про те, що й річка його життя ось-ось впаде у безберегий океан. У річки ж, яка неподалік від міста впадала у Біскайську затоку, було ніжне жіноче ім'я — Луара. Майже як Лаура, подумалось Прокопу. Йому ж у цій назві чулося інше — Ядвіга. Він ще подумав, що саме так назве замок там, на іншому боці великого океану. Вітрильник нарешті пришвартувався, завмерли вітрила, на берег почали сходити люди. Пішов і Прокіп. На шляху до готелю він заговорив до підпилого матроса. Той спитав, звідки прибув пан, який говорить французькою з явним акцентом. Може, він бош?
— А якщо німець, то що? — запитав Прокіп.
— Не люблю бошів, — сказав матрос. — Били ми їх разом із Бонапартом, ще будемо бити.
— А ти сам воював? — сказав Прокіп.
— Ні, то й що? — відповів матрос.
— А те, що звідки тоді знаєш, що німці — погані люди? — спитав Прокіп.
— Може, ти й не такий, — погодився матрос, певно, відчуваючи приховану силу, яка йшла від цього багато вдягнутого пана.
Прокіп ще поговорив із матросом, розпитав, де той плавав. Виявилося, що матрос, якого звали Габріелем, двічі перепливав Атлантику, тонув біля берегів Африки і в Індійському океані.
— Але, як бачите, пане, — трохи хвальковито сказав він, — досі живу!
— Значить, довго житимеш, — сказав Прокіп і махнув на прощання рукою.
Він довго йшов уздовж узбережжя, минув набережну, звернув на одну, другу вулицю, так що поліцейський агент ледве не втратив його з поля зору. Нарешті, вдосталь наблукавшись, наче попрощавшись із цим світом, Прокіп повернувся до готелю.
А в будинку неподалік кусала лікті Гертруда, насильно замкнута у тісній кімнаті, де було одне вузеньке ліжко і пригвинчений до підлоги стіл. Вона скидалася на загнану у глухий кут кішку. Поліцейський агент, який намагався було чіплятися до неї, заробив по пиці та пересвідчився у силі її гострих, справді схожих на кошачі кігтів. Випровадивши його, Гертруда дала волю своїй запізнілій покаянній істериці. Вона кинулась до вікна, але ґрати виявилися надто міцними навіть для такої розгніваної та розлюченої жінки. Прокіп, який повертався з прогулянки у свій номер у готелі, де йому належало провести, можливо, останню ніч перед відплиттям, почув тихий жіночий плач із вікна будинку, мимо якого проходив. Лише на мить цей плач здався йому знайомим. Він зупинився, прислухався. Але плач раптом ущух, і він пішов далі, назустріч новому повороту у своїй неспокійній долі.
Хоч як дивно, може, під впливом довгого шляху і вечірньої прогулянки спалося йому добре. У сусідньому номері хропли слуги. Взяли ж його вранці. Він навіть не чинив опору, лише гірко усміхнувся, коли псевдолакей, який приніс йому сніданок, спрямував на нього пістолет, а з бічних дверей номера ввірвалося ще четверо озброєних поліцейських.
— Що ж, ваша взяла, — сказав він байдуже і подивився на тацю з наїдками, де диміла кава і парував улюблений його ростбіф. — Може, дозволите мені хоч поснідати? Нікуди я не втечу.
Та снідати довелося у поліцейській дільниці. На допиті після сніданку він нічого не заперечував, а коли його привезли у Баварію, не допустив допиту з катуванням і майже весело розповів про