Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже
Одного пострілу в зубчастий отвір замка вистачило: уламки цегли й заліза полетіли навсібіч і двері злетіли з завіс. Поліціянт довершив справу, виваливши двері ударом ноги.
Усередині — темрява.
Карім, мертвотно-блідий, зазирнув був туди, але відразу ж відступив. Відтак обидва поліціянти пірнули в нутрощі котельної одночасно.
У ніс їм вдарив різкий металічний запах.
Запах крові.
Крові, яка була на стінах, на чугунних трубах, на бронзових дисках, що лежали в них під ногами. Крові на підлозі, присипаної тальком і застиглої чорними зернистими калюжами. Крові на опуклих стінках котла.
Обидва чоловіки навіть не відчували нудоти: їхній дух немовби відокремився від тіла й завмер, нажаханий небаченим видивом. Вони ступили вперед, освітлюючи ліхтариками кожен закуток. Намотані на трубах, блищали фортепіанові струни. На підлозі стояли каністри з бензином, заткнуті закривавленими шматами. Зі штанг звисали клапті засохлої, почорнілої шкіри. У калюжах липкої крові валялися канцелярські ножі.
Що далі вони просувалися в тісному приміщенні, то сильніше тремтіли промені ліхтарів, народжуючи той страх, що сковував кінцівки двох поліціянтів. Ньєман помітив під лавкою якісь кольорові предмети. Він присів: переносні льодовні. Комісар дістав одну й відчинив. Відтак мовчки освітив її вміст, показуючи Карімові.
Очі.
Білі й драглисті, вони виблискували у своїй крижаній схованці, наче кришталики роси.
Ньєман тим часом дістав другу льодовню. Там виявилися покорчені зсинілі кисті рук. Червоні від крові нігті, порізані зап’ястки. Ньєман відсахнувся. Карім притримав його за плечі й застогнав.
Тепер вони обидва знали, що зайшли не до котельної. Вони пробралися до мозку вбивці. До її потаємного лігва, де вона засуджувала на смерть дітогубців.
Карім несподівано надто різким голосом промовив:
— Вона забралася звідси. Утекла з Ґернона.
— Ні, — відказав Ньєман, підводячись. — Їй потрібна Софі Кайюа. Вона остання в її списку. Кайюа привезли до відділення. Я переконаний, що вбивця скоро дізнається про це — якщо досі не дізналася — і вирушить туди.
— З такими дорожними заставами? Та вона й кроку не встигне ступити, як її схоплять…
Ураз Карім осікся. Поліціянти ззирнулися, лиця їхні освітили протибіжні промені ліхтарів, а губи одночасно прошепотіли:
— Річка.
Усе сталося на околицях кампусу. На тому самому місці, де знайшли труп Кайюа. Там, де річка сповільнялась і розливалася невеличким озерцем, перш ніж відновити свій біг до міста.
Два поліціянти з’їхали в долину слизькими трав’янистими схилами. Останній поворот вивів їх просто на берег річки. Раптом, коли Карім повернув кермо та спрямував автівку вздовж скелястої стіни, вони побачили у світлі фар постать у блискотливому чорному дощовику з невеличким рюкзаком на спині. Постать обернулася й закам’яніла в пасмі білого сяйва. Карім упізнав мотоциклетний шолом і балаклаву. Жінка відв’язала червоний надувний човен у формі сосиски й притягувала його до себе за мотузку, наче норовливого скакуна.
— Не стріляй, — промовив Ньєман. — І не підходь. Я візьму її сам.
Перш ніж Карім устиг відповісти, комісар вискочив із машини, долаючи останні метри схилу. Лейтенант різко загальмував, вимкнув двигун і став дивитися. У бризках світла від фар він побачив Ньємана, який величезними стрибками нісся до берега й кричав:
— Фанні!
Дівчина вже ступила в човник. Ньєман схопив її за комір плаща й одним ривком притягнув до себе. Карім завмер, наче зачарований, спостерігаючи за тим, як дві постаті злилися в якомусь незбагненному танці.
Він побачив, як вони сплелися в обіймах, — принаймні так йому здалося. Він побачив, як жінка відкинула голову назад і вигнулася понад міру. Він побачив, як Ньєман напружився, навис над нею і вихопив револьвер. Із рота комісара ринула кров, і Карім збагнув, що дівчина ножем розпорола йому живіт. Почувся приглушений звук пострілів, Ньєманів «Манюрен» уразив свою жертву, але дві постаті так і не розімкнули смертельних обіймів.
— НІ!
Крик застряг Карімові в горлі. Вихопивши зброю, він кинувся до пари, що, хитаючись, стояла на березі озера. Він хотів крикнути ще раз. Він хотів бігти швидше, бігти швидше за час. Але він не зміг завадити неминучому: П’єр Ньєман і жінка впали з плюскотом у зеленаві води затону.
Коли Карім добіг до берега, то побачив лише, як їх відносить удалину повільною течією. Невдовзі два переплетених тіла, пластичних і легких, проминули скелі й зникли за коліном річки, що бігла в напрямку міста.
Лейтенант заціпенів, ошелешено дивлячись на плин води, на піну, що шумувала поміж камінням, там, де тиха заводь знову ставала річкою. Але жахіття ще не закінчилося: зненацька Карім відчув доторк ножа до горла — гостре лезо притиснулося до шкіри, ладне перетяти її щохвилини.
Чиясь метка рука прослизнула йому під пахву й вийняла «Ґлок» із кобури на лівому боці.
— Приємно бачити тебе знову, Каріме.
Голос був солодкавий, спокійний. Спокійний, наче коло камінців на могильній плиті. Карім повільно обернувся. У тьмяному світлі він одразу впізнав це овальне обличчя, цю смагляву шкіру і ясно-блакитні, потьмарені слізьми очі.
Він знав, що перед ним Жюдіт Еро, точна копія жінки, яку Ньєман назвав був Фанні. Маленька дівчинка, яку він так затято шукав.
Маленька дівчинка, яка стала жінкою.
Прекрасною і живою-живісінькою.
60
— Нас було двоє, Каріме. Нас завжди було двоє.
Поліціянтові знадобився час, щоб опанувати себе, перш ніж він здобувся на слово:
— Розкажи мені, Жюдіт, — прохрипів він нарешті. — Розкажи мені все. Якщо я маю померти, то хочу дізнатися всю правду.
Дівчина досі плакала, стискаючи обіруч Карімів «Ґлок». На ній був чорний дощовик, обтислі плавальні леґінси й темний шолом із прозорим заборолом, що немов лакованою долонею обгортав її пишні кучері.
Ураз вона здійняла голос і стала поквапливо розповідати:
— Коли демони знайшли нас у Сарзаку, мама зрозуміла, що нам від них ніколи не сховатися… Що вони будуть гнатися за нами по п’ятах, аж доки нарешті не вб’ють мене… І тоді їй сяйнула геніальна ідея… Вона збагнула, що єдине місце, де їм ніколи не спаде на думку мене шукати, — це поруч із моєю сестрою-близнючкою, Фанні Феррейрою… У самісінькому серці її середовища… Мама зрозуміла, що я і моя сестриця мусимо жити одним життям на двох, потайки від усіх…
— А ті, інші батьки… вони були з вами заодно?
Жюдіт хихотнула крізь сльози.
— Певно, що ні, дурнику… Ми
