Зрада - Адам Пшехшта

-- Частуйтеся тістечками, вони чудові, -- запропонував Станяк безтурботно. – Щодо Вашого питання: може в мене не було бажання, щоб Ваші люди затягнули мене кудись проти моєї волі, як це трапилося зовсім недавно?

М‘язи на обличчі німця судомно напружилися, але він величезним зусиллям волі запанував над собою.

-- Принесли? – запитав.

-- Якщо на мій рахунок вже внесені двісті тисяч доларів, то відповідь ствердна, якщо ні… -- Станяк красномовно знизав плечима.

-- Передзвоніть і перевірте, -- порадив з холодною ворожістю німець.

Станяк встав з крісла плавним, майже танцювальним рухом – його не залишало відчуття, що він ширяє над землею – і пішов у службове приміщення. Йому здавалося, що він відчуває на спині розчарований погляд співрозмовника. Біля самого входу в ресторан було встановлено апарат для гостей, однак, якби він до нього пішов, то потрібно зовсім небагато, щоб викрасти його і вкинувши у машину, вивезти у незнане. Станяк був готовий побитися об заклад, що від певного часу Глюбе тільки про це і мріяв. Він не мав наміру допустити, щоб ця мрія здійснилася, зрештою у нього теж були мрії.

Один з офіціантів без слова подав Станяку слухавку, видно хтось з “Двійки” раніше дав йому вказівки й невдовзі він вже розмовляв з директором свого банку. Цим разом голос Його Банківської Величності був милим, можна б навіть сказати улесливим. Ну, але цим разом мова йшла не про наступний кредит під вже не раз заставлену нерухомість, а про поповнення рахунку, значне поповнення. Усміхнений Станяк повернувся до Глюбе, по дорозі замовивши два коктейлі з екзотичною назвою – врешті-решт про гостей потрібно дбати, навіть якщо вони з Абверу.

-- Де вони?! – гаркнув німець.

-- Принесіть мою течку, -- попросив Станяк, вручаючи офіціантові номерок з гардероба.

Скуштував коктейль, схвально цмокнув – чудовий напій! Він не збирався перейматися настроєм Глюбе – той зневажливо відсунув стакан і буравив його вбивчим поглядом.

Коли німець розв‘язав стрічки й нетерпляче дістав з пухлої, картонної теки документи, Станяк схопив його рішучим жестом за зап‘ястя. Вперше він дозволив собі агресивний жест щодо агента Абверу.

-- Ви що збожеволіли?! – прошипів. – Там на кожній сторінці стоїть велика червона печатка ЦІЛКОМ ТАЄМНО. Ви не можете їх тут переглядати!

-- Я не збираюся купувати кота в мішку, -- холодно відповів Глюбе, вириваючи руку.

-- У Вас неподалік машина, -- зітхнув з раптовою втомою Станяк. – Йдете, переглядаєте в машині течку і повертаєтеся до мене, щоб закінчити всі… формальності. Я можу почекати, -- він поглянув на годинник. – якихось півгодини.

-- А якщо повернувшись я Вас не застану? – В очах Глюбе тліла підозра.

-- Я що, схожий на самогубця? – Станяк підняв брови. –Я не можу повернутися на роботу немов нічого не трапилося, після того, як вкрав ці документи, за кілька днів мене почне переслідувати польська “Двійка”, мені доведеться зникнути, тому останнє, чого я потребую – це проблеми з Абвером. Вам я теж радив би повернутися в Німеччину.

-- Це погроза?

-- Ні, пересторога. Цієї справи вони так не залишать.

-- Ви начиталися надто багато… Як у вас називаються такі тоненькі книжечки…?

-- Дешевих романів?

-- Саме так. Всупереч загальноприйнятій думці, боротьба розвідок – це не сутички між агентами.

Станяк задумливо похитав стаканом з рештками коктейлю, провів по ресторану лінивим, наче сонним поглядом, не зауваживши нічого незвичного, заглянув у службове приміщення.

-- Як хочете, -- сказав. – Я звідси зникаю за… -- він ще раз перевірив час. – Двадцять п‘ять хвилин.

-- Чекайте на мене, -- вирішив німець, взяв під пахву течку і вийшов енергійним кроком.

Станяк підсунув до себе коктейль Глюбе і жадібно випив кілька ковтків. Його чоло зросив піт, дія “порошку” явно минала. Скарбник нервово затиснув кулак під столом, найгірше було ще попереду, до того часу він волів би закінчити всі справи з Абвером, однак, інструкції “двієчника” зі шрамом на обличчі були чіткими – він не мав права залишити “Зємянську”, поки вдруге не порозмовляє з німцем. Кроне був певен, що той повернеться до того, як мине півгодини. Час рухався повільно. Станяк відчував, як краплина поту стікає в нього по чолу, спливає по носі, нарешті приносить смак солі на губи. Минали століття, еони, тріск розбитого стакана, зметеного зі столу чиєюсь незграбною рукою, тривав цілу вічність, наповнюючи вуха сухим хрустом скла. Нарешті Глюбе повернувся. Він разюче змінився – бліде обличчя німця набрало кольору сірого гіпсу, виділяючи зазвичай майже невидиме ластовиння, дещо нервові рухи свідчили про крайнє збудження.

-- Що Ви знаєте про ці документи? – запитав він відразу, як тільки сів за стіл. – Де Ви їх взяли?

-- Я знаю, що це план нападу на Росію, -- відповів здушеним голосом Станяк. – Його опрацювали спільно з Францією, в самій операції повинні взяти участь польські, румунські й японські підрозділи. Франція запевнить поставки зброї та спорядження, а також візьме участь в координації діяльності.

-- Звідки вони у Вас? – повторив Глюбе.

Станяк зиркнув на годинник – залишилося чотири хвилини.

-- Мене відвідав приятель, він працює в “Двійці”. Ми знайомі ще з офіцерської школи. Ми трохи випили і в нього розв‘язався язик. Коли він заснув, я зробив відбиток ключів від сейфа, які в нього були з собою і коли наступного дня він привів мене в свій кабінет, я скористався з нагоди.

-- Він настільки спився, що забув про обережність?

Німець навіть не намагався приховати недовіру. Станяк глянув на секундну стрілку, що повзла равликовим темпом, згідно з інструкцією Кроне почекав якусь мить.

-- В нього щойно закінчився