Зрада - Адам Пшехшта
-- Гадаєте, вони порушать кордон?!
-- Сподіваюся, що ні, але ці документи повинні потрапити в Берлін, -- сказав з натиском Глюбе. – Інших варіантів не існує. Ну і я не Віннету, буду продиратися через ліс, як стадо кабанів, а якщо ми натрапимо на засідку…
Раптово у кількох сотнях метрів від прикордонного поста пролунали вибухи гранат, через секунду заскреготав автомат.
-- Шмайсер! – вигукнув Вільберг. – Молькери! Наші на другому березі повинні почути, вони будуть готові!
-- Погнали! – гаркнув Глюбе, вихоплюючи пістолет.
Якусь мить почекали, спостерігаючи, як з будинку вибігають польські солдати, а коли вони зникли в поблизькому лісі – в радіусі ста метрів навколо поста дерева було вирізано – Вільберг натиснув на педаль газу. Вони рушили. Від моста їх відділяла пара сотень метрів. З будинку вибіг якийсь чоловік в окулярах – видно почув завивання мотора і тепер з приголомшеним виразом обличчя дивився, як на нього мчала машина. Він сховався всередині, переляканий кількома неточними пострілами Глюбе.
-- Увага, засідка! – завив Вільберг, побачивши блиск металу на даху.
Засипана градом куль машина затанцювала на вузькій дорозі, однак, якимось чудом їхала далі. Тоді з прикордонного будинку вискочив великий, мов гора, лисий солдат з обличчям розлюченої горили. В руках в нього був BAR без сошки, він управляв важкою, громіздкою зброєю з грацією скрипаля-віртуоза. Вже першою, майстерно випущеною серією він зупинив машину, цілковито знищивши мотор. Вільберг штовхнув двері й вискочив з машини, пірнувши вперед головою, ще в повітрі відкриваючи вогонь. Захоплений зненацька здоровань неймовірним, майже акробатичним стрибком уникнув попадання, приземлившись в переповненій смердючою водою канаві, що тягнулася вздовж ріки. Вільберг повернувся до машини й різко шарпнувши, вирвав течку з документами з мертвих рук командира – Глюбе не вижив, його мізки саме витікали на оббивку – тоді кинувся бігом на місток. За мить до тупоту його ніг приєднався зловісний гуркіт кулемета, в щоку Вільберга вбився уламок розтрощеної вбивчим вогнем дерев’яної колоди – отже здоровань прийшов до тями. Вже на німецькому боці, Вільберг кинувся на спину і випустив останні набої в поляка, що забігав на міст. Схибив. Той спокійно замінив магазин і підняв зброю…
Хмара куряви з‘явилася нізвідки й помчала в бік схожого на мавпу поляка, який стояв з відкритим ротом, почувся ляскіт гусениць. Здоровань зник з містка, а об стіни будинку польських прикордонників почали стукати кулі кулеметів, два танки блискавично під‘їхали й загородили лежачого Вільберга.
-- Документи у Вас? – ніби нізвідки з‘явився незнайомий чоловік в мундирі полковника.
Вільберг встав, зойкнувши від болю – тільки зараз він відчув, що весь побитий – і вручив офіцерові течку.
-- Дякую від імені Фюрера, -- відсалютував полковник. – Ви вже в безпеці.
Оточені озброєними до зубів солдатами, вони пішли в бік німецького села, що видніло на відстані. В них за спиною залишилися тепер мовчазний польський прикордонний пост, знищена машина і мертвий Герхард Глюбе.
Сонце повільно заходило, в повітрі висів запах пороху, поту і крові.
Дивно починається ця весна, подумав Вільберг, п‘яний від свідомості, що він залишився живим. Справді дивно…
***
Пілсудський гнівно видихнув, дивлячись на порожнє крісло, але – цим разом – утримався від коментарів. Трохи раніше Маршал короткими, солдатськими словами повідомив Тадеуша Бретцеля, що він думає про запізнення свого підвладного і рівень дисципліни в II Відділі Головного Штабу. Бретцель вислухав цю тираду в шанобливій мовчанці, а навіть здавалося, що в його очах промайнув веселий блиск – деякі терміни Маршала були доволі мальовничими, але генерал Каспшик зовсім не виглядав щасливим від факту, що Кроне цілковито злегковажив терміном наради за участю керівника країни. Червоний на обличчі, затиснувши зуби, він з люттю вдивлявся в двері, немов сподіваючись привести сюди “двієчника” силою волі.
Сержант Томчак, який сидів дещо позаду, старанно уникав погляду начальства.
-- Ну, що ж, -- розпочав нарешті Пілсудський. – Так, як тимчасово ми не можемо розраховувати на присутність полковника Кроне, давайте займемося іншими справами. Генерале, -- звернувся він до Каспшика. – Найближчим часом присвойте нашому дорогому сержанту звання підпоручика.
Він злорадно зареготав, побачивши нещасний вираз на обличчі Томчака.
-- Це ще не той етап, коли командуєш з-за столу, -- втішив його нещиро. – Але якщо я ще раз почую, що Ви б‘єтеся з двома танками, не заховавшись перед цим в укриття…
-- Коменданте, я хотів, щоб це виглядало вірогідно, -- пояснив Томчак.
Каспшик гнівно наморщив брови, почувши звернення, яке мали право вживати тільки найбільш довірені солдати Маршала, але Пілсудський не образився.
-- Виглядало, -- признав. – Але воно не вартує твого життя, горило. Такий досвідчений воїн повинен знати…
Подальшого прочухана обірвав енергійний стук і до кабінету зайшов Кроне.
-- Радий, що Ви знайшли для мене трохи часу, пане полковнику, -- процідив Пілсудський. – Взявши до уваги Ваш напружений графік, це просто неймовірне щастя...
Він замовк і здивовано відкривши рот, втупив погляд у новоприбулого.
Кроне був одягнений в парадний мундир з усіма нагородами.
-- Ого… -- обізвався він, коли до нього повернувся голос. – Останній раз я бачив таке на параді перемоги після війни з більшовиками… Полковнику, що Вас змусило одягнутися за формою?
-- Необхідність, -- скривився Кроне.
-- Я вражений, -- сказав Маршал. – Сідайте і розповідайте.
-- До мене прийшла дружина Юрка Станяка…
-- Того зрадника? – гаркнув Каспшик.
-- Того самого… Священник не хотів поховати його в освяченій землі, бо він самовбивця. Тож я сходив до нього додому, прояснив певні справи.
-- І для цього медалі?
-- Так, я не був певен, що преподобний розбирається в орденських планках.
