Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Непогана кімнатка, еге ж?
У сонячну погоду тут, певно, було ще приємніше. Стіни пофарбовані в жовтогарячий колір, підлога блищала від лаку, посеред неї — жовтуватий килим. Меблі в сучасному стилі добрані зі смаком і так, що кімната мала правити за вітальню і їдальню водночас. Тут були і телевізор, і радіола.
На столі посеред кімнати Мегре відразу завважив електричну кавоварку, а поруч — чашку з недопитою кавою, цукерницю та пляшку коньяку.
— Тільки одна чашка, — буркнув він. — Ви її не займали, Шінк'є? Подзвоніть до Сюрте, нехай пришлють когось із лабораторії…
Він так і не скидав плаща, а тепер ще надів і капелюха. Одне з крісел було повернуте до вікна. Поруч на журнальному столику стояла попільничка з добрим десятком сигаретних недопалків.
У кімнаті, крім вхідних, було ще двоє дверей: одні вели до кухні, другі — до спальні. Кухонька була дуже охайна, все начиння стояло на своїх місцях. Таку скоріше побачиш на виставці зразкових квартир, аніж у старому паризькому будинку.
З кухні Мегре зайшов до спальні. Ліжко було розстелене. На подушці — єдиній подушці — видніла прим'ятина від однієї голови.
На спинці одного з стільців висів блакитний шовковий халат. Жіноча піжамна куртка. подібного кольору звисала на підлогу, а внизу, біля ніжки, валялися шаровари.
Знизу вже надходив Шінк'є.
— Я подзвонив до лабораторії… Моер зараз пришле вам бригаду експертів. Ви встигли все оглянути? А до шафи заглядали?
— Ще ні…
Він відчинив шафу. На вішалках висіло п'ять суконь, зимове пальто з хутряним коміром та два костюми — бежевий і синій. Вгорі на поличці лежало кілька валізок.
— Ви розумієте, що я мав на оці? У мене таке враження, що вона з собою нічого не взяла. В комоді її білизна. В усьому цілковитий лад.
З вікна відкривався вид на нижню частину Парижа. З сірого неба все ще сіяв дощ. Із спальні Мегре заглянув до невеличкої ванної кімнати. Там теж нічого не бракувало — ні зубної щітки, ні косметичних кремів…
Судячи з квартири, Марінетта Ож'є була особа з добрим смаком, любила комфорт і проводила значну частину свого часу вдома.
— Я забув поспитати в консьєржки, чи Марінетта сама собі готувала, чи харчувалася в ресторані, — признався Мегре.
— Я запитав. Вона здебільшого готувала сама…
В холодильнику серед інших продуктів — половина смаженого курчати, масло, сир, фрукти, дві пляшки пива, пляшка мінеральної води. Ще одна пляшка води, відкоркована, стояла на тумбочці біля ліжка.
Та більше, ніж ця пляшка, увагу комісара привернула попільничка, що стояла поруч. У ній він побачив два недопалки з червоними слідами губної помади на фільтрових мундштуках.
— Вона курить американські…
— А ті недопалки у вітальні — явно від наших «Капораль», чи не так?
Поліцаї перезирнулися: їм одночасно сяйнула одна й та сама думка.
— Щось не схоже, щоб минулої ночі тут віддавалися любовним забавам…
Попри все, що сталося, важко було стримати усмішку, уявляючи інспектора Нечему в обіймах молодої, вродливої косметички.
Чи не посварилися вони часом? Мегре спробував був відтворити в уяві й цю сцену: тут лежить гарна дівчина, там сидить у кріслі її коханець і смалить сигарету за сигаретою.
Щось тут не клеїлося, і Мегре знову з прикрістю подумав, що йому з самого початку бракувало звичної прозорливості.
— Зробіть мені ще одну послугу, Шінк'є: спустіться знову і запитайте, бо сам я забув… Мене цікавить, чи горіло світло у вітальні, коли сюди зайшла консьєржка.
— Можу вам відповісти. Коли вона зайшла, світилося лише в спальні, двері до якої були відчинені. В інших кімнатах було темно.
Вони повернулися до вітальні. За заскленими дверима вздовж усього фасаду тягнувся вузький балкон, як це можна побачити на горішніх поверхах більшості будинків.
Крізь сіру мжичку можна було скоріше вгадати, ніж побачити Ейфелеву вежу, маківки церков, тисячі лискучих від дощу дахів, на яких куріли димарі.
Коли Мегре вперше прибув до Парижа, обриси авеню Жюно ледь окреслювалися. Тут посеред парків та просторих пустирів стояло лише кілька самотніх будинків. Якийсь художник перший збудував собі тут особняк, що вважався тоді дуже модерним. Незабаром інші наслідували його приклад: якийсь письменник-романіст, якась оперна співачка — і так авеню Жюно стала одним із найфешенебельніших районів Парижа.
Крізь шибки балконних дверей комісарові було добре видно кільканадцять приватних особняків по той бік вулиці, що вже стояли суцільною низкою, майже торкаючись один одного. Той, що був навпроти, мав три поверхи і, судячи зі стилю, будувався років п'ятнадцять тому.
Хто б міг там жити? Певно, художник, бо стіна й дах над третім поверхом складалися з суцільних шибок. Темні завіси були запнуті, і між ними лишалася тільки щілина сантиметрів тридцять-сорок завширшки.
Якби комісара зараз запитали, про що він думає, то навряд чи він спромігся б гаразд відповісти. Мегре реєстрував. Без жодного ладу, те, що впадало в око. То він дивився надвір, то знову оглядав квартиру, знаючи, що настане мить, коли всі ці розрізнені фрагменти зіллються в один, сповнений якогось сенсу образ.
З вулиці долинув якийсь шум, потім на сходах почулися кроки, голоси, хтось постукав. Це прибула бригада судово-медичної експертизи на чолі з самим паном Моером.
— Де тіло? — запитав він, здивовано зиркаючи своїми блакитними короткозорими очицями з-поза товстих скелець окулярів.
— Тіла вже немає. Хіба вам Шінк'є не сказав?
