Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Так. Мій чоловік працює нічним швейцаром у ресторані «Палас» на Єлісейських Полях… Він повертається додому тільки о восьмій ранку…
— А де він зараз?
— На кухні.
Вона показала на зачинені двері.
. — Він усе-таки намагається відпочити, бо сьогодні ввечері йому знову йти на роботу.
— Певна річ, ви вже запитали про все, що нас цікавить, Шінк'е. Не ображайтесь, коли я повторю деякі запитання.
— Я вам непотрібний?
— Поки що ні.
— В такому разі я збігаю нагору…
Мегре насупив брови, намагаючись угадати, куди саме, але запитувати не став, щоб не вразити честолюбства окружного інспектора.
— Перепрошую, мадам…
— Мадам Соже. Пожильці називають мене Анжелою.
— Сядьте, будь ласка.
— Я звикла стояти.
Вона опустила запону над ліжком, і кімната відразу стала схожою на невеличку вітальню.
— Чим вас почастувати? Може, я приготую каву?
— Дякую. Отже, минулої ночі, коли ви спали…
— Еге ж. Чую, хтось каже: «Відчиніть, будь ласка…»
— Ви знаєте, котра була година?
— У мене будильник з фосфорними стрілками. Було двадцять хвилин на третю…
— Це був хтось із ваших пожильців?
— Ні. Це був цей пан…
Вона зніяковіла, як людина, котру силують сказати щось непристойне.
— Який пан?
— Ну, на якого напали…
Мегре й Лапуент спантеличено перезирнулися.
— Цебто інспектор Лоньйон?
Вона кивнула головою.
— Адже від поліції не треба нічого приховувати, чи не так? Взагалі я не люблю балакати про моїх пожильців… Як вони живуть і хто до них ходить, то їхнє діло, їхнє життя мене не стосується. Але після того, що сталося…
— Ви вже давно знаєте інспектора?
— Багато років… Власне, відтоді, як ми тут живемо. Але я не знала його прізвища… Він тут частенько походжав вулицею, навіть, бувало, запитував у мене про того чи того пожильця… Взагалі він був не дуже балакучий…
— А коли ви з ним познайомилися ближче?
— Коли він почав учащати до панночки з п'ятого поверху…
Мегре на якусь мить відібрало мову. Лапуент теж отетерів. Певна річ, поліцаї не обов'язково мають бути святі. Мегре знав, що навіть дехто з його підлеглих часом скакає у гречку.
Та щоб Лоньйон! Хто б міг уявити, що інспектор Нечема підночовує у панночки за якихось двісті метрів од своєї домівки?!
— Ви певні, що то був саме він?
— Хіба ж його можна з кимось переплутати?
— І вже давно він… навідує цю особу?
— Тижнів зо два…
— Отож якось увечері він зайшов разом із нею?
— Саме так.
— Проходячи повз ваші двері, він часом не затуляв обличчя?
— Здається, затуляв.
— А часто він робив такі візити?
— Майже щовечора…
— А виходив пізно?
— Спочатку, тобто перших три-чотири дні, досить рано, одразу по півночі… А потім залишався довше, аж до другої чи й до третьої години ночі…
— Як звуть цю жінку?
— Марінетта… Марінетта Ож'є. Дуже гарна дівчина, добре вихована… Їй двадцять п'ять років.
— Вона часто приймає чоловіків?
— Гадаю, я її не скривджу, коли скажу вам правду… До того ж вона ніколи не крилася. Майже цілий рік до неї ходив двічі, а то й тричі на тиждень один вродливий хлопчина… Вона мені казала, що то її наречений…
— Він у неї ночував?
— Врешті ви й самі про це дізнаєтеся… Так. А коли він перестав ходити, мадемуазель Марінетта засумувала… Якось уранці вона зайшла до мене запитати, чи немає їй листів, і я запитала, що там з її заручинами. «Не нагадуйте мені більше про це, люба Анжело, — відказала вона. — Чоловіки не варті того, щоб про них говорити…» І здається, вона недовго журилася, бо незабаром пожвавішала… Це дуже весела, здорова дівчина…
— Вона десь працює?
— У косметичному салоні на авеню Матіньйон… І сама завжди вичепурена, добре одягнена, як лялечка…
— А що являє собою її приятель?
— Тобто колишній наречений? Йому років тридцять. Не знаю ні його прізвища, ні де працює. Для мене це був мосьє Анрі. Так він сам себе називав, коли виходив уночі…
— А давно вони розлучилися?
— Минулої зими… Здається, під різдво.
— Виходить, майже цілий рік ця панночка… Як ви сказали її звуть — Марінетта?
— Марінетта Ож'є.
— Виходить, цілий рік вона ні з ким не зустрічалася?
— В усякому разі, до неї ніхто не ходив. Хіба що її брат… Він живе в передмісті. Одружений, має троє дітей.
— А тижнів зо два тому вона повернулась увечері з інспектором Лоньйоном?..
— Еге ж. Я вже казала.
— І відтоді він навідувався щодня?
— Точніше, щовечора. Крім неділі. А втім, я могла його не помітити.
— А вдень він ніколи не приходив?
— Ніколи. Але я оце пригадала одну деталь. Якось він за звичкою прийшов близько дев'ятої вечора, і, побачивши його, я вибігла на сходи: «Марінетти немає вдома!» — «Я це знаю, — відказав він. — Вона у
