Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Ви його родичі?
— Ні… Я комісар Мегре…
— А! Он ви який!
І медик зацікавлено зиркнув на нього, немов порівнював з тим образом комісара Мегре, який створив у своїй уяві.
— Професор сказав, що він сподівається його врятувати…
Це був відособлений світ, де належало говорити лише пошепки і де необов'язково було відповідати на запитання.
— Якщо він сам так сказав…
— Ви не знаєте, коли він опритомніє?
Невже це комісарове запитання було таке безглузде, щоб на нього так дивитися? Перед одними з дверей старша сестра зупинила процесію.
— Ні! Зараз не можна.
Треба було вкласти хворого в ліжко, певно, знову перебинтувати його, бо дві сестри принесли медикаменти, бинти, а також кисневу подушку.
— Коли хочете, почекайте у коридорі, хоча це мені не подобається. Для відвідин є свій час.
Мегре глянув на годинника.
— Я, мабуть, вас залишу. Креак. Бажано, щоб ви були тут, коли він опритомніє. Якщо він зможе говорити, занотуйте все, що він скаже… Якнайретельніше.
Не можна сказати, що він образився, ні, але йому було ніяково: комісар не звик, щоб його приймали так холодно. Та в цьому місці його слава не справляла жодного враження на людей, для яких поняття життя і смерті мали інший зміст, ніж для простих смертних.
Він з неабияким полегшенням спустився на подвір'я, де вже міг закурити люльку. Лапуент і собі запалив сигарету.
— А ти краще йди спати. Тільки підкинь мене до ратуші.
— Дозвольте мені залишитися з вами, патроне.
— Але ж ти цілу ніч…
— Знаєте, у моєму віці…
До районного комісаріату вісімнадцятої округи було близенько. В інспекторській вони застали трьох сіроштаньків, що писали звіти. Схилившись кожен над друкарською машинкою, вони скидалися на сумлінних чиновників.
— Добридень, панове… Кому з вас що-небудь відомо? Він знав їх усіх, якщо не на ім'я, то принаймні з вигляду. Всі троє підвелися.
— І всім, і нікому.
— Хтось уже пішов повідомити пані Лоньйон?
— Дюрантель узяв це на себе…
Підлога рябіла від мокрих слідів, у повітрі пахло застояним тютюновим димом.
— Лоньйон провадив якесь розслідування?
Вони нерішуче перезирнулися. Нарешті один із них, невеличкий на зріст опецьок, наважився розтулити рота.
— Ось цього ми й не можемо ніяк з'ясувати… Адже ви знаєте нашого Лоньйона, пане бригадний комісар… Варто йому натрапити на якийсь слід, як він одразу напускає на себе таємничий вигляд… Він, бувало, цілими тижнями провадить те чи те розслідування, і ні пари з уст…
— Бо бідолашний Лоньйон уже звик до того, що вся слава за його працю завжди дістається комусь іншому!
— Останніх тижнів зо два він ходив із страшенно загадковим обличчям… І зиркав на всіх так, наче готував нам усім великий сюрприз.
— І ні на що не натякав?
— Ні. Тільки весь час записувався чергувати вночі…
— А вам відомо, в якому саме районі він працював?
— Патрульні кілька разів бачили його на авеню Жюно, недалеко від того місця, де на нього напали… Але це було давненько… О дев'ятій вечора він виходив звідси і повертався о третій-четвертій годині ранку… А то, бувало, не з'являвся й зовсім…
— Він не подавав ніякого звіту?
— Я оце переглянув реєстр. Проти всіх його чергувань стоїть тільки одне: «Нічого не сталося».
— Ви когось послали на місце злочину?
— Трьох інспекторів на чолі з Шінк'є…
— А що журналісти?
— Від них важко приховати замах на інспектора… Ви, може, хотіли б поговорити з нашим шефом?
— Іншим разом…
Він знову сів у машину і звелів Лапуентові їхати на авеню Жюно. Дерева вже губили останні листочки, що прилипали до мокрої бруківки. Незважаючи на густий дощ, посеред вулиці юрмилося з півсотні людей.
Перед чотириповерховим будинком поліцейські в мундирах поставали високим живим муром, відгородивши від цікавих квадрат тротуару. Вийшовши з машини, комісар почав пробиратися крізь юрму, намагаючись не зачіпляти парасольок… Його відразу впізнали фоторепортери:
— Одну хвилину, пане комісар…
Він дивився на них приблизно так, як допіру старша сестра в лікарні Біша дивилася на нього самого. Посеред відгородженого прямокутника виднілася ще велика пляма крові, яку поступово змивав дощ. Тут же за допомогою гілок — замість звичайної крейди — було сяк-так вималювано контур людського тіла. Інспектор Дельйо, також із вісімнадцятого відділка, зняв свого мокрого капелюха і привітався з комісаром.
— Шінке зараз у консьєржки, пане начальник бригади! Він прибув сюди перший.
Будинок був старий, але добре доглянутий, ніде ні порошинки. Комісар попрямував до засклених дверей консьєржчиної квартири. Він зайшов, коли Шінк'е вже ховав до кишені свого записника.
— Я знав, що ви приїдете. Досі з управління нікого не було.
— Я їздив до лікарні.
— Як операція?
— Здається, успішно. Професор сподівається його врятувати.
Квартирка консьєржки теж була прибрана дуже охайно, навіть трохи кокетно. Господиня — приваблива молодичка років за сорок — показала на стільці.
— Сідайте, панове… Я щойно розповіла інспекторові все, що знала… Гляньте долі…
На зеленому лінолеумі валялися скалки шибки, якої бракувало у вікні.
— А ось…
І вона показала на дірку у стіні навпроти десь на метр вище від ліжка.
