Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Це буде не так просто.
— Байдуже, що там вона говоритиме… Скажи їй, що ти мені потрібна, і приходь якнайшвидше до ресторану «Маньєр»…
— Ми пообідаємо разом?
Вона не наважувалася повірити цьому. Їм часом доводилося в суботу чи в неділю вечеряти вдвох у ресторані, але обідати, та ще й під час розслідування — такого досі не бувало.
Комісар попрямував до стойки, щоб допити свій грог.
Голоси в залі вщухли, потім усі зашепотіли. Завдяки газетярам йому важко було пройти непоміченим у будь-якому гурті людей, що часом дуже ускладнювало йому роботу.
Хтось за його спиною сказав:
— А правда, що гангстери підстрелили Нечему?
— Навряд чи це гангстери, — докинув хтось інший.
Отже, Лоньйонові взаємини з Марінеттою вже перестали бути секретом. Мегре розрахувався і під поглядами десятків пар очей вийшов з кав'ярні й подався до «Маньєр».
Кам'яними сходами він піднявся до цього ресторанчика, серед завсідників якого можна було здибати чимало людей, відомих на весь Монмартр, а також всяких художників, письменників, актрис. Але час завсідників ще не настав, і багато столиків були вільні. Лиш біля бару сиділи, схилившись над шинквасом, четверо чи п'ятеро клієнтів.
Комісар скинув свого мокрого плаща та капелюха і полегшено зітхнув, вигідно вмощуючись на м'якій банкетці біля вікна.
Він уже встиг запалити люльку і сів, поринувши в задуму, коли вгледів пані Мегре. Вона саме переходила вулицю, затулившись, як щитом, розкритою парасолькою.
— Мені якось кумедно бачити тебе тут… Ти пам'ятаєш, коли ми були тут востаннє? Принаймні років п'ятнадцять тому… Після театру… Ти пам'ятаєш?
— Пам'ятаю… На, вибирай! Він подав дружині меню.
— Я вже здогадуюсь, що ти замовиш собі сосиски… А що коли я вдарюся в екзотику — візьму омара з майонезом?
Вони почекали, поки на столі з'явилися луарське вино та холодні закуски. До їхнього столика більше ніхто не сідав, Шибки спітніли — і в залі зробилося ще затишніше.
— Сьогодні мені здається, що я вже стала твоєю співробітницею… Коли чую по телефону, що ти не прийдеш обідати, я уявляю тебе приблизно ось так, тільки в товаристві Люка чи Жанв'є…
— Зауваж, що частіше я взагалі не виходжу зі свого кабінету, вдовольняючись пивом з бутербродами… Ну, розказуй…
— Я б не хотіла лихословити…
— Будь щирою.
— Ти колись розповідав мені про це подружжя… Але ти завжди жалів його, і я часом вважала, що ти несправедливий…
— А тепер?
— Тепер мені її не так жаль, хоч вона в цьому й не винна… Я застала її в ліжку. Поруч сиділа консьєржка та стара сусідка з чотками, які вона весь час перебирала… Вони вже встигли викликати лікаря, бо, дивлячись на неї, можна було подумати, що вона от-от віддасть богові душу…
— Її не здивував твій візит?
— Ти знаєш, що вона мені сказала? «Хоч тепер ваш чоловік не зможе його кривдити… Нехай гризе собі лікті, що не пустив мого Шарля до Сюрте…» Спочатку я не знала куди сховати очі… Та, на щастя, невдовзі приїхав лікар… Такий низенький дідок з іронічним поглядом… Консьєржка подалася до себе. А стара слідом за мною вийшла до їдальні, не випускаючи з рук своїх чоток. «Бідолашна жінка! Ми всі нічого не важимо перед всевишнім! Коли поглянеш, що діється навкруги, то не хочеться й носа на вулицю показувати», — мовила вона. Я запитала в неї, чи справді пані Лоньйон така хвора, і вона відповіла, що справді… Мовляв, у неї так крутить у кістках, що вона не може навіть звестися на рівні ноги…
Обоє мимоволі всміхнулися, немов відчули себе молодшими, вирвавшись на волю з одноманітного затишку їхньої домівки на бульварі Рішар-Ленуар. Очі пані Мегре блищали більш, ніж звичайно, щоки порожевіли, коли вона збуджено розповідала про свої ранкові враження.
Коли вони обідали у себе вдома, говорив здебільшого Мегре, бо вона не знала, про що йому розповідати. Та зараз вона усвідомлювала, що може бути йому корисною.
— Це тобі цікаво чути?
— Дуже. Розповідай далі.
— Скінчивши її огляд, лікар знаком попросив мене вийти до коридора, і ми поговорили. Ясна річ, пошепки. Він спершу перепитав мене, чи справді я жінка того самого комісара Мегре, і був дуже здивований, що здибав мене в Лоньйонів. Я йому все пояснила… А втім, ти уявляєш, що я могла йому сказати. «Я не кажу, що в неї залізне здоров'я, але можу вас запевнити, що в неї немає жодної серйозної хвороби… Я вже ось десять років її знаю… Та й не я один… Здебільшого вона викликає ще й того чи іншого з моїх колег, щоб вони будь-що відкрили в неї якусь серйозну недугу… Та коли я раджу їй звернутися до психіатра чи невропатолога, вона ображається і починає кричати, що я нічого не тямлю у медицині, якщо вважаю її за божевільну.
Може, вона невдоволена зі свого шлюбу? В усякому разі, вона ніяк не може подарувати своєму чоловікові, що він і досі окружний інспектор…
Отож, щоб відплатити йому, вона і вдає з себе хвору… Аби тільки він її доглядав, прибирав та готував їсти, аби тільки зіпсувати йому життя, як він, на її думку, зіпсував життя їй самій…
Отож бережіться, сьогодні ви її відвідали — і край… Бо досить вам розчулитися, і вона сяде вам на шию…
Я при ній дзвонив до Біша і сказав їй, що безпосередня небезпека вже минула і її чоловік незабаром оклигає. Я тут трохи перебільшив, та байдуже… Все одно вона оплакує себе, а не свого чоловіка…»
Офіціант приніс сосиску зі смаженою картоплею, а також пів-омара під шапкою майонезу. Комісар налив
