Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

Він киває, вдячний, ніби йому кинули рятівний круг.

— Лорі? — Сара поглядом кличе мене за ними.

Я відхиляюся та показую поглядом на ванну кімнату, роблячи вигляд, що мені неодмінно треба до туалету.

— Я до вас ще прийду, — мені треба піти геть від нього, від них, від усього цього.

У безпеці ванної кімнати я бахкаю дверима та гепаюсь на дупу, охопивши голову руками, ковтаючи ротом повітря, щоб лишень не розплакатися.

О Боже, о Боже. О Боже! Я люблю Сару. Вона — моя сестра в усьому, хоч і не біологічно. Але це… Я не знаю, як провести наш корабель між цими скелями так, щоб він не потонув, щоб ми лишилися неушкодженими. Надія спалахує в моєму серці, коли я уявляю собі: ось я вибігаю звідси, просто розповідаю всю правду, може, тоді Сара зрозуміє, що її притягнуло до Джека те, що вона впізнала в ньому мого автобусного хлопця. Бог бачить, я його їй хіба що не малювала.

Яке непорозуміння! Як ми сміятимемося з цього чистого абсурду! Але… потім що? Вона граційно відступає вбік, а він тепер мій новий хлопець — просто, як граблі? Я навіть не думаю, що він упізнав мене, Боже милий! Важкий свинець поразки падає з усією силою на тендітну сміховинну надію — реальність підкралася непомітно. Я не можу цього зробити. Звісно, я не можу. Сара гадки не має і, Боже, така щаслива. Вона сяє яскравіше за зірку того клятого Віфлеєма. Може, зараз і Різдво, але це реальне життя, а не якесь там сране голлівудське кіно. Сара — моя найкраща подруга, у всьому світі. І яким би не було сильним моє почуття, поки воно не вб’є мене, я ніколи не покажу Джеку О’Марі жодних таємних чи мовчазних знаків про те, що для мене він — ідеал і моє розбите серце любитиме його вічно.

19 грудня

Джек

Дідько, яка ж вона гарна, коли спить.

У горлянку ніби хтось лопату піску сипнув, а Сара, мабуть, зламала мого носа, коли в ліжку минулої ночі відкинула голову назад. Та зараз я ладен простити їй геть усе, бо її полум’яне волосся тече по плечах і далі на подушки, ніби її занурили у воду. Вона схожа на маленьку Русалоньку. Ну так, я розумію, що такі думки роблять мене схожим на збоченця.

Я вислизаю з ліжка та підхоплюю першу одежину, яка є під рукою, — Сарин халатик. Він розмальований ананасами, але я гадки не маю, де дівся мій одяг, а мені потрібні пігулки від головного болю. Пам’ятаючи стан соратників з минулого вечора, я не здивуюся, що пара-трійка з них розтягнулися десь у вітальні, тож, гадаю, ананаси шокують їх менше, ніж моя гола дупа. Але, трясця, він усе одно надто короткий. Ну, я скоренько.

— Води, — стогне Сара, простягаючи руку в мій бік, поки я перекочуюся на край ліжка.

— Знаю, — бурчу я. Її очі ще заплющені. Я підіймаю Сарину руку та обережно ховаю її назад під ковдру, а дівчина відповідає звуком, який мав би означати «Дякую» або «Бога ради, допоможи». Лишаю цілунок на її лобі.

— Я миттю, — шепочу, але вона вже знову занурилась у сонний туман. Я її не звинувачую. Сам збираюся зробити те саме максимум за п’ять хвилин. Ще одну довгу секунду дивлюся на неї й тихенько вибираюся з кімнати, зачиняючи за собою двері.

— Якщо тобі потрібен парацетамол, він у шафці ліворуч.

Я завмираю на мить, важко ковтаю, відчиняю дверцята шафки та порпаюся там, поки не знаходжу маленьку блакитну коробочку.

— Просто думки читаєш, — я повертаюся до Лорі. Видушую із себе невимушену усмішку, бо насправді це страшенно в біса недоладно. Я бачив її раніше. Тобто до минулого вечора. Лише один раз, у плоті, мигцем. Але з того моменту в думках бачив її багато-багато разів: у випадкових бентежних снах, таких ясних рано-вранці, коли прокидався з важкістю й розчаруванням. Не знаю, чи вона мене пам’ятає. Боже, сподіваюся, що ні. Особливо зараз, коли стою перед нею в химерному халатику, усипаному ананасами.

Її темне волосся зібране на маківці в скуйовджений вузол, а весь вигляд свідчить, що вона потребує ліків так само терміново, як і я. Тож простягаю їй коробочку.

Сара стільки теревенила про свою найліпшу подругу, що я створив собі подумки віртуальну Лорі, але вона виявилася геть іншою. Сара так вражає своєю яскравістю, що я, не докладаючи зайвих зусиль, уявив собі її подругу такою ж строкатою, ніби вони — пара екзотичних папуг, які мешкають в одній клітці. Лорі — не папуга. Вона радше… не знаю, може, вільшанка. Усе в ній дихає миром, а спокійне стримане відчуття злагоди із собою дозволяє почуватися легко тому, хто з нею поруч.

— Дякую, — вона бере пігулки, висипає кілька собі на долоню.

Я подаю їй склянку води, дівчина повертає мені коробочку, похмуро перехиляючи склянку.

— Ось, — вона перераховує, скільки залишилося в пакетику, перед тим, як віддати його мені, — Сарі зазвичай треба…

— Три, — завершую я, вона киває.

— Три.

У мене таке відчуття, що ми змагаємося за звання кращого знавця Сари. Звісно, вона знає її краще. Ми із Сарою разом лише близько місяця, щось таке. Але, Боже, то буревій. Увесь час, щоби встигнути за нею, мені доводиться бігти. Уперше я зустрів її в ліфті на роботі; він застряг, у кабіні були лише ми удвох, і, поки той ліфт поїхав знову за чверть години, я вже дізнався три речі. По-перше, зараз вона працює на заміні репортером на місцевому телебаченні. Але одного дня вона, напевно, керуватиме світом. По-друге, я веду її на ланч, щойно ліфт полагодять, бо вона мені так сказала. Але я все одно мав запросити її, для протоколу. І по-третє: я майже впевнений, що вона сама заблокувала ліфт і відпустила його, щойно отримала бажане. Це безжальна блискавиця, яка заводить тебе миттєво.

— Вона мені багато про тебе розповідала, — я наповнюю чайник і вмикаю його.

— Вона казала, яку каву я люблю?

Лорі говорить і дістає з буфета кілька горняток, а я з ненавистю корюся рефлексу, який наказує мені провести очима по її тілу. Вона в піжамі, одягнена більш ніж пристойно, я лише спостерігаю плавність її