Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Слідом за першим залпом, із заростей вилетіли ще чотири смертоносні дротики. Один воїн, що обернувся у бік пораненого, який закричав, отримав стрілу в скроню, останній, тримаючий мавра солдат, прийняв грудьми ще дві. Фарсіс випростався і випустив дикий войовничий клич.

Тим часом, загін Дітара безшумно просувався джунглями. Ченці бігли один за одним і звернули увагу, що грифи розлетілися, немов від переляку. Ченці оббігали дерева, перестрибували кущі і інші перешкоди, навіть не торкаючись до них. Дітар був впевнений, що зараз вони переслідують непроханого ворога. Він зрозумів, що метою ворожого загону був захист одного зі своїх, того, кого переслідували грифи. Занадто вже завзято кинулися вони до цієї людини.

Звичайно, досвідчений чернець – воїн Дітар, міг битися з десятком таких солдатів і, цілком імовірно, отримати перемогу. Але навіть поранення одного вартового Білокам'яного селища коштувало для Братства дорожче, ніж півсотні ворожих життів. Тому він не кинувся одразу на ворога, а дозволив їм відійти, розраховуючи перебити їх стрілами.

І все вийшло б, коли б не Орхан. Коли він почув войовничий крик одного з індусів, то перший вискочив із засідки. Схоже, розсердився через відбиті стріли. Непокора наказу командира у ченців каралася негайною смертю, але Дітар не давав наказ залишатися в засідці – довга служба в одному загоні навчила його побратимів розуміти свого командира без слів. Зараз – попереду ворог, що знає їх таємницю. Адже ніхто з мешканців країни не зважиться переправитися на цю сторону озера, не поставивши на кон своє життя.

Дітар прокричав:

– Ченці не люблять чужаків, і чим ближче ви підходите до їх лігва, тим лютіші вони стають.

Фарсіс крикнув у відповідь:

– Мене попереджали про цю небезпеку, але одне – справу уявляти, а інше – відчувати.

В цю мить з укриття індусів полетіли стріли, ченцям довелося сховатися за свої щити і підійти до дерев. Тепер Дітар переконався – це вороги, тобто їх треба допитати і їх кров буде пролита на благо таємного Братства:

– Не важливо скільки їх, набагато важливіше, скільки у нас сили. Сьогодні жоден з них не повинен покинути цей берег озера. – Віддав наказ Дітар.

До індусів долетів уривистий крик, із джунглів з'явилися ченці. П'ять воїнів вискочили із заростей, немов тигри, що вистежили свою здобич. Табурал окинув їх своїм досвідченим поглядом і оцінив ситуацію.

– Це не прості воїни. – Промайнуло в голові індуса, і він зрозумів, що його друг рано почав святкувати перемогу.

Ченці виглядали майже так, як їх описували ті, що ледве дивом вижили після зустрічі з ними: в вільному одязі, шкіряних обладунках, з невеликими щитами і короткими дротиками. В кожного до стегна були прив'язані короткі мечі, а через плечі виднілися рукояті чи то мечів, чи то кинджалів. В порівнянні з ними загін, яким командували Табурал і Фарсіс, був жалюгідною зграєю бродяг.

– Ех. – Зітхнув воїн. – Якби зараз зі мною були мої старі друзі, в нас був би шанс, а так.

– Стояти разом! Не розкриватися! Атакувати напевно, а хто злякається – вб'ю! – Встиг прокричати Табурал, коли перший чернець злетів над ладом переляканих індусів.

Немислимим чином перший чернець ухилився від півдюжини спрямованих на нього мечів, і при цьому усього лише єдиним помахом відсік голову одного з воїнів, Табурал зрозумів, що це його останній бій.

– Тримати лад! – Заволав він на все горло. – Щити зімкнути!

– Тридцять солдатів – не три та не десять. Просто так їх не здолати. – Подумав Дітар і нарешті зважився на ризикований стрибок. Тільки повна зневага життям дає насолоду битвою. Так вчив його циганський Барон, де він народився, так навчали його в Монастирі, де він знаходився вже п'ять років, так вчив своїх воїнів він сам.

Один за іншим ченці встрибували прямо на центр ладу чужаків. Зручний для походу одяг індусів абсолютно не міг захистити їх від потужної зброї ченців. Дротики, що летіли з всіх боків, і метальні ножі, менше ніж за хвилину встигли знищити половину загону індусів. Інші кинулися врізнобіч. Ченці чорною тінню кинулися слідом, вбиваючи тих, що тікали. Лише Дітар зупинився і озирнувся навкруги в пошуках найціннішого – людини, ужаленої змією.

– Як вони змогли вислизнути? – Здивувався він, побачивши кілька індусів, що відбігли вже на півсотні кроків у бік озера.

Переслідуючи ворогів, Дітар розумів, що з ущелини, входом в яку є тільки озеро, живим випустити нікого не можна. Адже таємниця місця їх поселення не має бути відкрита. З одного боку він побоювався за життя Монастиря, а з іншого, зберегти таємницю було сенсом його життя.

Індуси рухалися так, щоб відгородити собою мавра і його супроводжуючих, тим самим перетворивши свої тіла на потужний захист. Вони розуміли, що знесиленого мавра легко втратити, тому старалися що сили.

Дітар біг не один, поряд з ним були його воїни. На бігу, вони продовжували метати в індусів свої списи. Іноді спис пролітав повз ворога, а іноді попадав в саму ціль, пронизуючи жертву наскрізь. Не зупиняючись, ченці висмикували спис з мертвого тіла і продовжували гонитву за тими, що залишилися. До озера залишалося не більше ста метрів. Ворог біг, не оглядаючись щосили, сподіваючись зберегти життя, але продовжуючи втрачати своїх воїнів, а Дітар навіть не рахував їх трупи.

Почався дощ. Дрібні краплі падали на обладунки воїнів. Скоро дощ посилився і перейшов в справжню зливу, кожна крапля була розміром з маслину і при ударі об пісок, створювала шум урагану, що наближався. Дві групи хоробрих воїнів билися один з одним, і були готові битися до останнього подиху.

Варта Білокам'яного селища належала до Братства, яке ховалося в густих і непрохідних джунглях В'єтнаму. Але сьогодні вони були викриті невідомими воїнами, які прийшли з території Індії. Маючи дуже велику кількість ворогів, ченці навчалися військовому ремеслу з самого народження.

До берега вже причалювали плоти, і з них, прямо у воду стрибали, важкоозброєні воїни. Дітар налічив не менше двох десятків. Не чекаючи підмоги, молодий воїн кинувся слідом за втікачами. Щось підказувало йому, що зараз доля всього Монастиря, всього Братства знаходиться в його руках. З розгону, вклавши в кидок всі сили і майстерність, Дітар метнув короткий спис. Самі боги направили смертоносне знаряддя повз щити і солдатів – прямо в груди командира загону ворогів. Ті, з жахом переглядаючись, все ж виходили на берег, назустріч своїй смерті.

З всіх розвідників – індусів, живими залишилися тільки Табурал, Фарсіс і, вмираючий Солар. Між ними і ченцями в два ряди вишикувалися піхотинці