Необхідне зло - Абір Мукерджі

— Спробуємо. Хоча після того, як ви розчавили наших ворогів, способів зробити це зовсім небагато.

Він скривився.

— Де ваш бойовий дух, капітане?

У двері їдальні постукали, й увійшов Кармайкл, задоволений, як той мул.

— Кармайкле,— привітав його полковник.— Що привело вас сюди?

— Маю передати листа капітану Віндгему,— пояснив той, вручаючи мені вологий конверт із моїм прізвищем.

Я зірвав печатку і витяг звідти єдиний аркуш паперу з титульною позначкою Міністерства у справах Індії вгорі та підписом віце-короля внизу. Кармайкл промокнув чоло хустинкою.

— Задуха просто нестерпна,— сказав він, ніби відповідаючи на запитання, яке ніхто не ставив.

Я швидко переглянув листа. Один абзац, надрукований на машинці, з одинарним інтервалом. Наказ мені та Не Здавайся повернутися до Калькутти.

— Телеграфну лінію полагодили? — поцікавивсь я.

— Ні,— відповів посол.— Досі не працює, але я відправив листа, у якому пояснив ситуацію, у понеділок увечері потягом до Джхарсуґуда. Звідти телеграму передали в Делі. Сам віце-король вимагає вашого повернення. Конверт принесли менш ніж годину тому. Я дозволив собі забронювати вам купе у сьогоднішньому вечірньому потягу.

— Дуже люб’язно з вашого боку,— кивнув я, передавши листа Не Здавайся.— Погляньте, сержанте, і скажіть, чи можна вважати це наказом.

— Авжеж, це наказ! — вигукнув Кармайкл. Його чоло знову вкрилося потом.— Від самого віце-короля. Вище за нього в Індії нікого немає.

— Усе одно,— промовив я, не спускаючи очей із Не Здавайся.— Краще переконатися.

Сержант підвів очі й кивнув.

— Дуже добре,— погодивсь я.— Якщо це все, містере Кармайкле, гадаю, сьогодні день буде напруженим... чи ви не чули?

— Що не чув?

Ми з полковником Аророю перезирнулися.

— Містере Кармайкле,— сказав полковник,— вам краще піти до палацу і попросити аудієнції у дивана.

Я проводжав поглядом Кармайкла і полковника і загасив сигарету об срібну попільничку. Настрій було геть зіпсовано. Моє перебування в Самбалпурі закінчено. Двоє людей убито, магарані заарештовано, магараджу розбив параліч, а справу так і не завершено. На мить мене охопило велике бажання, щоб розслідування можна було назвати завершеним. Інакше кров, пролита вночі, і та, яка ще проллється, буде на моїх руках.

Я підвівся.

— Ви куди, сер? — запитав Не Здавайся.

— Збирати речі,— відповів я.— Пропоную і вам цим зайнятися.

Він підняв брови.

— А Ґолдінґ? Мені здавалося, ви хочете його знайти.

— Це було до того, як ми отримали листа від віце-короля,— зітхнув я.

— Але звіти, сер? — не відступав Не Здавайся.— Нам же відомо, що відбувається щось непристойне. Ви самі казали, що, коли знайдемо Ґолдінґа, матимемо ключ до розгадки.

Я похитав головою.

— Ґолдінґ мертвий.

Не Здавайся немов ударили.

— Ви не можете сказати цього напевне, сер.

— Пігулки,— пояснив я.— У шафі ванної кімнати я знайшов пляшечку. Тіоціанат натрію, прописують при серцевих захворюваннях. Викрали його чи сам він поїхав, але ці пігулки потрібні йому, щоб лишатися живим.

Не Здавайся безвольно опустився на стілець.

— Але ж, сер...

Фрази він не закінчив.

— Усе, що ми маємо, лише теорія,— продовжив я.— Ніби Ґолдінґ викрив шахрайство дивана. Нічого не пов’язує його зникнення з убивством ювраджа. Ніяких доказів ми не маємо.

— Отже, здаємося? — промовив він.

— Ви самі читали листа віце-короля,— зітхнув я.— Він наказує негайно повертатися до Калькутти, погрожує депортацією. Коротко та ясно.

Не Здавайся зняв окуляри і витер лінзи кутиком серветки.

— Найближчий потяг о десятій вечора,— нарешті сказав він.— Пропонуєте просто сидіти по своїх кімнатах?

— Що можете запропонувати ви, сержанте?

— Звісно, старший офіцер — ви, сер,— почав він.— Але ж ми можемо переглянути папери в кабінеті Ґолдінґа?

А хлопець має рацію, чорт його забирай. Щось тут не так, і Не Здавайся це теж відчуває. Вибору не залишається, мусимо копати.

Сорок один

На вулицях нічого цікавого не було. Місце, де вчора розбився пурда-автомобіль, нічого не видавало, крім викривленого телеграфного стовпа. Я проїхав повз нього і припаркувався біля «Бомона». За конторкою сидів інший службовець. Не звертаючи на нього уваги, я піднявся до дванадцятого номера і постукав у двері. Затримав дихання, чекаючи, коли Енні відкриє, але минуло кілька секунд і тисяча думок, жодна з яких не була приємною, а відповіді не було. Я постукав знову, цього разу голосніше.

— Хвилиночку! — почувся приглушений голос, і я з полегшенням зітхнув.— Хто? — Голос став голоснішим.

— Це я. Сем.

Двері відчинилися, і мене зустрів запах її парфумів і сама вона, загорнута в шовковий халат і з рушником на голові. От би це її вбрання було таким же звичним для мене, як і аромат.

— Усе гаразд, Семе?

— Не зовсім.

— Це ви про минулу ніч?

— Ви вже знаєте? — Я намагався не видавати свого здивування.— Вам Пуніт розповів?

— До чого тут Пуніт? Я про ваше зникнення. А ви про що, Семе? Що сталося? Це якось пов’язано з полковником Аророю?

— Що? — Стримати подив було б важко.

— Учора. Я була там, коли полковник зателефонував Пуніту. Ми ще танцювали.

— Що саме відбулося?

Вона відступила від дверей.

— Вам краще зайти.

Я увійшов до кімнати. Майже така ж, як у міс Пемберлі, за винятком п’яти величезних букетів троянд, кожен з яких перев’язаний червоною шовковою стрічкою і поставлений у вазу завбільшки з відро.

— Захоплюєтесь садівництвом? — прокоментував я.

— Це від Пуніта,— відмахнулася вона.

— Усі п’ять?

— Усі п’ять,— кивнула Енні.— Один букет щоранку і один — після обіду.

— Трохи забагато,— завважив я.— Перевіряли, чи не отруєні?

— Мабуть, вам краще зачекати в коридорі,— відповіла вона.

— Або вам,— огризнувсь я.— У мене жахлива сінна гарячка, тож краще розкажіть мені все, доки в мене сльози не полилися.

Я сів на ліжко, демонстративно відсунувши вазу на столику якомога далі.

— Здається, вже було після опівночі,— сказала вона, повертаючи вазу на місце.— Ми ще лишалися у вітальні. Пуніт, Даве, Кармайкли і я. Тут увірвався охоронець. Ми саме танцювали фокстрот, і Пуніту втручання не дуже сподобалося, але до телефону він пішов. За кілька хвилин повернувся, заявив, що вечірку закінчено і на нього чекають невідкладні справи. Ось