Необхідне зло - Абір Мукерджі
Я передав йому сигарету, він із вдячністю її взяв.
— Порадуєте? — запитав я, витираючи піт із чола.
Він сунув сигарету до рота, витягнув коробочку сірників із кишені.
— Арора мав рацію. Копалень тут немає.— Він запалив сірник.— Але є печера.
— Печера?
— Так.
Усередині знову задзенькав дзвоник.
— Священик каже, що вона за півмилі звідси. Там поворот праворуч, до пагорба. За його словами, останнім часом там щось відбувалося. Люди не місцеві. На вантажівках. Але тиждень тому діяльність припинилася.
— У селищі зараз хтось є?
Не Здавайся похитав головою.
— Навряд чи, сер. Тут займаються сільським господарством, хоча в це важко повірити,— пояснив він.— Усі селяни зараз у полях.
Я загасив сигарету об стовбур дерева і попрямував до автомобіля.
— Їдьмо.
За десять хвилин від головної дороги відхилився путівець і повів нас на північ. Проїхавши ще трохи, ми побачили пагорб.
— Це, мабуть, він,— показав Не Здавайся на рудуватий курган.
Ми під’їхали ближче і побачили вхід до печери: темну щілину на тлі червонуватого каменя. Не Здавайся наказав водію зупинитися. Ми вийшли і пішли туди, продираючись крізь сухий чагарник. Тут не було нікого. Якби не дерев’яні підпори, які розширювали і підсилювали природний отвір, що вів до печери, важко було б повірити, що сюди ступала нога людини.
— Що вам це нагадує? — запитав я.
— Я не експерт, сер,— відповів Не Здавайся,— але це дуже схоже на вхід до копальні.
— Зайдемо всередину?
Сержант здригнувся.
— Ви ж не боїтеся привидів?
— Боюсь,— зізнався він,— але проблема не в них, сер.
— У чому ж?
— Кажани. Там їх мусить бути сила-силенна.
— Зараз день. Хоча ліхтарик нам не завадить. Подивіться в машині.
Озброївшись ліхтариками, ми ступили всередину. Уже за кілька футів у ніс ударив аміачний сморід. Я витяг хустинку і прикрив ніс і рот, але це не допомогло.
З очей бризнули сльози, але я не відступив, хоч і не знав, що саме шукаю. Денне світло від входу дуже скоро розсіялося, і Не Здавайся за моєю спиною увімкнув ліхтарика, освітивши купу величиною у кілька футів заввишки чогось схожого на брунатний рис.
— Я ж попереджав, сер! — вигукнув Не Здавайся.— Послід кажанів! Цих істот тут, певно, тисячі.
Він передав мені ліхтарика, і я посвітив на стіни. Ось і прямокутний виріз у скелі.
— Сюди! — повернув я до тунелю, явно зробленого руками людей.
Хід повільно спускався вниз, і за кілька хвилин ми відчули, як змінився тиск. Сморід від посліду кажанів поступово зменшився. Хай би там що не було в цій шахті, то явно не кажани.
Ми продовжували спускатись, і незабаром я перечепився через уламок скелі й мало не впав. Посвітивши на підлогу, побачив блискучі чорні камінці. Опустився на коліно, підібрав один, уважно роздивився і поклав до кишені.
— Що саме ми шукаємо, сер? — поцікавився Не Здавайся.
— Зрозуміємо це, коли побачимо,— відповів я.
Та відповідь я вже знав. Не Здавайся теж помітив. Ледь відчутний запах.
— Ходімо,— поквапив я, і ми пішли далі.
Душок ставав дедалі сильнішим: той особливий сморід гнилі із неприємно-солодкавим запахом. Помилитися не можна. Десь поблизу труп і лежить він тут недовго.
Ми обережно просувалися по нерівній підлозі і раптом побачили його прямо перед собою. Купа шмаття і плоті ніби тремтіла.
Не Здавайся прикрив рота рукою.
— Личинки,— промовив він.— Огидно.
— Це Ґолдінґ?
— Важко сказати, сер.
Я посвітив ліхтариком на труп, що вже почав розкладатися. Одяг і волосся вказують на європейця.
Сержант нахилився, щоб краще роздивитися. Вельми хоробрий вчинок. Ще рік тому він непритомнів, ледь побачивши кров. А тепер роздивлявся гниле тіло, що лежало бог знає на скільки футів під землею. У світлі ліхтарика виблиснуло щось металеве. Я опустився навколішки поруч із Не Здавайся.
— Що це таке? — запитав він.
— Перстень із печаткою Ґолдінґа.
Сорок чотири
о Самбалпура ми повертались у повному розпачі. Дві години видалися шістьма. Кожна миля, яку ми долали, ставала довгою подорожжю, оплаченою найдорожчою валютою, яку ми мали,— часом.Кістки мої нили. Те, що ми знайшли Ґолдінґа, по-своєму допомогло. Ми відшукали не лише його тіло, а ще, на мою думку, причину його вбивства. Шматочки головоломки ставали на свої місця. Диван продавав алмази — для себе або ще для когось. Ґолдінґа він убив, бо бухгалтер викрив його шахрайство і відмовився від хабаря. А де знайти краще місце для тіла, ніж шахта у богом забутій місцевості?
Але радість згасала, зіткнувшись із холодною реальністю: може, я і розкрив справу, але зробити вже нічого не міг. Я вважав, що відшукав істину, і, якщо вірити старій магарані Шубхадрі, це мене мусить цілком задовольнити. Усе це дуже духовно, дуже по-індійському. Та я британець, і думка про правду без справедливості не давала спокою.
Удень небо почорнішало від хмар, і коли на обрії замерехтіли перші вогники міста, впали перші краплі дощу.
Не Здавайся поруч зі мною посміхнувся.
— Що вас насмішило, сержанте?
— Просто пригадав мапу в кабінеті Ґолдінґа, сер. Схоже, хрестик іноді дійсно позначає місце.
— Ваша правда, хоча нечасто він указує на місце, де знайшла свій останній притулок людина, яка цей хрестик і поставила на мапі.
Побувавши в шахті, я, схоже, зміг би запропонувати версію того, що позначає цей хрестик. Полковник Арора не сумнівався, що в цій місцевості алмазних копалень не було. Він має рацію. Я не експерт, але навіть я можу розпізнати кам’яне вугілля, коли його побачу.
— Мусимо зв’язатись із полковником, щойно дістанемося міста.— Мене раптом охопило нетерпіння. Я вирішив виступити проти дивана.
Не встиг автомобіль зупинитися перед Будинком троянд, я вискочив і кинувся вгору, перестрибуючи через сходинки. Не Здавайся не відставав. Ми увірвалися до кабінету полковника Арори, налякавши його мініатюрного секретаря.
— Де полковник? — видихнув я.
— У Його Високості принца Пуніта,— відповів чоловік, підводячись зі стільця.
— Знайдіть його,— наказав я, перевівши дух.— І скажіть, що капітан Віндгем мусить негайно з ним переговорити.
Секретар виглянув у вікно і спохмурнів, побачивши дощ.
— Зателефоную приватному секретарю принца,—
