Необхідне зло - Абір Мукерджі
Я гукнув до полковника. Він озирнувсь і на мить завагався. Тоді опанував себе і кивнув із тим крижаним поглядом, яким привітав мене під час нашого знайомства.
Я пробрався крізь натовп, який жадав крові. Саїд Алі промовляв молитву. Другий чоловік застиг нерухомо, неначе в трансі.
— Капітане Віндгем...— Полковник не спускав очей із полонених.— Я сподівався, що вас тут не буде.
— Що відбувається, Арора?
— Це вже не моя відповідальність,— відрізав він.
— Цих чоловіків битимуть?
Він обернувся і з цікавістю поглянув на мене.
— Битимуть? Ні, цих чоловіків не битимуть. Їх стратять.
Я витріщив очі. Може, тому він і вагався, зустрівши снайпера в лісі? Він не спільник цієї людини, просто вирішував: убити його на місці чи зачекати.
— Ви не маєте повноважень їх страчувати! — крикнув я.
Він знову повернувся до видовища.
— Я маю наказ.
— Чий?
— Пуніта.
— Коли ви його отримали?
— Коли телефонував йому з гаража. Розповів про ваші підозри.
— Але ж страта в королівських штатах категорично заборонена.
— Вони зрадники.
— Цього ми напевне не знаємо.
Тепер він геть заплутався.
— Це було ваше припущення, капітане. Завдяки вам ми простежили ланцюжок від євнуха до пурда-автомобіля і до магарані Девіки. Саме ви вирішили їхню долю.
— Але все це лише теорія,— запротестував я.— Мої роздуми!
— Ваших роздумів вистачило, щоб переконати Пуніта. І якщо це заспокоїть ваше сумління, ви, імовірніше, маєте рацію.— Він кивнув на вбивцю, якого притиснули до колоди.— Нам обом відомо, що цей чоловік стріляв у вас і Його Високість сьогодні.
— Ми мусимо його допитати.
— Немає часу.
Він повернувся до одного зі своїх людей і віддав наказ. Той козирнув, дістав із кишені мушлю, підніс до рота і дмухнув. Натовп замовк, лише смолоскипи потріскували.
З-поза будинку вийшов слон. На шиї в нього сидів погонич, але сідла на спині не було. Натомість ноги його були прикрашені золотими браслетами, на кожному з яких було по три коротких леза.
Я сполотнів, зрозумівши, що зараз відбудеться. Полковник озирнувся на мене.
— Ви можете вважати це огидним, але страта слоном тисячу років була тут традиційним покаранням.
Слон підійшов до двох розпростертих тіл. Убивця почав крутитися, тож погонич вирішив почати з нього. Він підвів тварину до ніг чоловіка, і слон підняв свою велетенську передню ногу. Замість того щоб навалитися на жертву всією своєю вагою, тварина майже делікатно махнула ногою, відрізавши кінцівки від тулуба чоловіка. Його крики потонули в реві натовпу. Я заплющив очі.
— Євнуха ви не можете вбити! — наполягав я.
— Він допомагав злочинцю втекти. Він був у автомобілі з убивцею.
— Ви його допитували?
— Він у всьому зізнався. Адгіра вбили, у його брата стріляли саме для того, щоб малий принц зміг зайняти трон.
— Він сам це сказав?
Полковник кивнув.
— Десять хвилин тому.
— Де зараз магарані? — закричав я.
— Я все переказав до палацу. Саме зараз нею займається Пуніт.
— Що станеться з нею?
— Це не мені вирішувати.
Я повернувся до жахливої сцени. Слон продовжував гратися зі своєю першою жертвою, відрізаючи кінцівки, але не чіпаючи торса.
— Закінчуйте,— не витримав я.
— Добре.
Полковник щось крикнув погоничу. Слон став попереду в’язня і підняв ногу над головою чоловіка. Можу присягнутися, що тварина подивилася на полковника, немов чекала на останній наказ. Арора кивнув, слон опустив ногу, розтрощивши череп, немов то була яєчна шкаралупа.
Натовп збуджено закричав.
Я повернувся і пішов геть, слон перейшов до Алі. Я не відчував нічого. У душі моїй була порожнеча. За спиною кричали люди, спостерігаючи, як убивають євнуха. Я не озирався. Так і повернувся до готелю «Бомон».
Тридцять дев’ять
Середа, 23 червня 1920 року
ридцять годин після вживання опію, а голова моя і досі ясна. Ні тобі туману, ні нежитю, ні болю у суглобах. Жодного симптому. Принаймні досі. Може, Арора таки має рацію. Морфій — дарунок богів. Та чомусь я сумнівався, що мені так пощастило. Десь у глибині душі я знав, що див не буває, що наслідків не минути, хай навіть вони й забаряться. Сподіваюся тільки, що будуть вони не дуже жорстокими.Я повернувся до «Бомону», де на мене чекала у своєму номері Катерина Пемберлі, і переказав їй усе, що сталося. Вона сиділа на краєчку ліжка і намагалася усвідомити, та допомогти їй я не міг, бо й сам був геть збентежений.
Невдовзі після першої години я пішов, повернувся до Будинку троянд. Не Здавайся не було, на столі лежала записка. Він переглянув обидва звіти і повернув їх до сейфа Даве. Сумнівів немає, один — копія іншого, тільки цифри змінені; висновок його такий: документ із меншими цифрами і є справжнім звітом Ґолдінґа. Добре, сержант відмінно попрацював: детальний, методичний аналіз, на який можна сміливо спиратися. Але після того, що я щойно побачив, звіт Ґолдінґа здавався вже не таким і важливим.
Я поплентався до будинку для гостей, роздумуючи, чи розбудити сержанта і розповісти йому, свідком яких подій я став. Але сенсу в цьому не було. Двоє чоловіків загинули лише тому, що я висловив теорію, у якій сам не до кінця впевнений, нехай вона і відповідає на всі запитання. Ні, нехай уже хлопець спить. Такі новини зачекають.
Ранкове небо вкрили важкі сірі хмари, я спустився сходами вілли і попрямував до Будинку троянд. Навколо палацу було спокійно, неначе минулої ночі нічого й не сталося. Десь поблизу нещасно кричав павич.
У гаражі теж було тихо. На місці, де колись стояв пурда-автомобіль залишилася пляма мастила. Старий Мерседес-сімплекс був там, де і завжди. Я квапливо завів його руків’ям і вирушив до мосту через Маханаді.
Як я і сподівався, біля храму Джаґґернаута стояв автомобіль. Судячи з розміру та блиску, явно з королівського гаража.
Я припаркував свого мерседеса поруч із ним, вийшов і зайшов за ворота. Двері храму були зачинені, ізсередини доносилися ритмічні наспівування. Я сів на сходи і почав чекати, спостерігаючи за родиною мавп, які спустилися по гілках дерева і проникли до храму крізь відчинене вікно, а за мить уже повернулися, стискаючи в чорних лапках поцуплені фрукти та інші підношення.
Нарешті двері відчинилися, і, як і минулого
