Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук

— Точно, — схвалила Марина. — Типова міщанська точка зору. А міщан у нас ще вистачає.

— На жаль, значно більше, ніж ми уявляємо. Твій колега — геній? Ніколи в житті! Адже це навіть якось принижує тебе… Він розумніший і талановитіший? Чи не здається вам, що це якось образливо?

Хаблак не витримав і зареготав весело.

— А вам пальця в рота не клади. Завжди такий врівноважений, серйозний, я б сказав, сухуватий…

— Не забувайте, я слідчий.

— І не якийсь, а з особливо важливих справ!

— А слідчий мусить бути трохи актором.

— Так, допит — це мистецтво.

— Маю на увазі не тільки це. В актора може бути поганий настрій, сплін чи хандра, на сцені ж мусить забути про все, перевтілитись. І в нас так: кожна людина вимагає певного підходу, та й що вам казати, самі знаєте, на одного й пригримнути треба, в кут загнати, а з іншим по душах побалакати:..

— Ще чаю? — запропонувала Марина.

— З задоволенням. — Дробаха простягнув чашку, і в цей час у коридорі тонко і якось пробачливо задзеленчав телефон.

— Мабуть, Васюкових… — обернувся до передпокою Хаблак, та все ж підвівся.

— Чи мене, — вставив Дробаха. — Вибачте, та мусив поставити до відома чергового прокуратури.

— Справді вас… — Хаблак повернувся до кухні, тримаючи апарат на довгому шнурі. — А якщо розшукали аж тут…

Дробаха якось сумно посміхнувся і взяв трубку. Назвався й слухав не перебиваючи. Тільки перед тим, як закінчити розмову, кинув одне слово:

— Добре.

— Випадок? — запитав Хаблак.

Дробаха підійшов до вікна. Подивився на зелені дніпрові схили протилежного берега, зітхнув і пояснив:

— Знайшли труп. Вибачте, — повернувся до Марини, — що про таке… Вбито жінку на схилах нижче Аскольдової могили. За мною вже виїхали, і, якщо ви не заперечуєте, я конфіскую вашого чоловіка.

Марина розгублено подивилася на стіл. Дробаха зрозумів це по-своєму.

— Чи не знайдеться у вас олії? — попросив. — Бо випили по півтори чарки, доза мізерна, але ж запах…

Марина докірливо подивилася на чоловіків, проте все ж дістала з шафи напівпорожню пляшку з олією.

— Слава богу, встигли хоч із шпалерами, — мовив Хаблак оптимістично. — Ти, Маринко, помий підлогу, а я повернусь і натру паркет мастикою.

Марина недовірливо глянула на нього.

— Знову завієшся, — невдоволено закопилила губу. — А завтра перебиратися.

— Упораємося, — заперечив Хаблак, та не дуже впевнено. — Завтра Іван Якович мені скидку зробить.

— Домовились, — кивнув Дробаха, — вже домовились, а наше слово непорушне.

— Знаю я ваші слова, — пробуркотіла Марина, проте не так уже й сердито. — Бідна жінка, — зітхнула скрушно, — і за що її?

Дробаха визирнув у вікно.

— Машина вже внизу, — повідомив. — Поїхали, Сергію Антоновичу. — Він подивився на Марину якимось відсутнім поглядом, але мовив твердо: — Дізнаємося. Ми з вашим чоловіком про все дізнаємося.

Невеличка галявина на дніпрових схилах поросла квітами. Поруч неї недобудований навіс, трохи далі — канава, котра впиралася в каналізаційний люк. Саме в цьому люці дітлахи, які бавилися на галявині, і знайшли вбиту жінку.

Труп уже витягнули з люка, біля нього клопотався судово-медичний експерт, а Дробаха стояв на краю галявини роздивляючись. Нарешті наказав:

— Давайте собаку…

Вівчарка вже давно скавчала від нетерпіння. Закрутилася на місці, принюхуючись, рвонулася вгору, до алей Аскольдової могили. Провідник ледь встигав за нею.

Злочинець обрав найближчий шлях до парку: стежкою, протоптаною навпростець поміж кущів.

Собака довів до виходу з парку, де стоять екскурсійні автобуси. І зараз під’їхала екскурсія: люди з цікавістю дивилися, як тяг провідника алеєю великий чорний пес. На асфальті закрутився, принюхуючись, сів і заскавчав. Провідник обтер спітніле чоло, знову одягнув кашкет. Зрозумів: слід загублено. Ще б пак: людей тут — сотні, давно вже затоптали. Та й злочинець, певно, зупинив таксі чи «лівака» на «Жигулях» чи «Москвичі», ось скільки їх їздить Петровською алеєю…

Дробаха, дізнавшись про першу невдачу, лише махнув рукою: цього й слід було сподіватись, собаки в сучасному місті рідко коли допомагають упіймати злочинця.

Слідчий сидів на струхлявілому пеньку край галявини і м’яв пальцями щойно розквітлу яскраво-жовту кульбабку. Для чогось нюхав квітку, хоча всім відомо, що кульбабки не пахнуть. Сама поза Дробахи, його відчуженість свідчили про якусь байдужість, а може, просто втомився й відпочиває, споглядаючи жовту квітку.

Але так подумав би лише той, хто не знав слідчого. Повз його увагу не пройшла жодна деталь, жодна репліка Хаблака чи ще одного з працівників карного розшуку — лейтенанта Федора Устимчика, який приїхав з оперативною групою.

Саме Устимчик перший і висловив свою думку. Зупинився біля Дробахи, зиркнув згори вниз на літнього, огрядного, зовсім цивільного чоловіка — либонь, подумав: сидів би вдома перед телевізором у капцях на босу ногу, такий собі бухгалтер чи плановик передпенсійного віку, старий конторський щур, котрий досі віддає перевагу рахівниці, не визнаючи електроніки… І лейтенант мовив категорично, як на Хаблакову думку, навіть надто категорично:

— Згвалтування з подальшим убивством!

Дробаха аж ніяк не зреагував на ці слова, тільки понюхав квітку й непомітно скосив око на лейтенанта.

Хаблак зупинився поруч. Він-то знав Дробаху, його розважливість та нелюбов до скороспілих суджень. Чекав, що слідчий заперечить Устимчикові, але Іван Якович відкинув квітку й мовив спокійно:

— Можливо… Усе можливо, лейтенанте, я не здивуюсь, якщо ваша версія підтвердиться.

Хаблак похитав головою. Поспішливі висновки та категоричний тон Устимчика не сподобалися йому, але нічим не виказав незгоди.

«Хлопчисько…» — подумав сердито й пішов до судмедексперта

У кожного своя робота, кожен не раз брав участь у подібних розслідуваннях, — кожен працював майже автоматично. Сфотографовано труп, потім різні обмірювання, записи, плани, схеми і нарешті протокол огляду місця злочину. Найменша деталь не повинна