Картковий будинок - Майкл Доббс
— Щось не пригадую, щоб тоді було якесь обговорення рекламної кампанії.
— Вони хотіли досягти ефекту несподіванки. Гадаю, все планування було надзвичайно конфіденційним.
— Очевидно, ви маєте таємні джерела.
— І саме такими вони й залишаться, навіть для вас. Таємними! Це така річ, якої я б не сказав навіть своїй колишній.
— Ви?..
— Розлучений. І зовсім вільний.
Меті запідозрила, що він пропонує угоду, та наскільки він був привабливий, настільки вона не хотіла платити таку ціну, її життя і так було вже достатньо складне.
— Я знаю, наскільки цінними є джерела,— сказала вона, повертаючи розмову назад у колію,— та чи не могли б ви мені трішки тут допомогти? Витік міг статися лише з одного чи двох джерел, партії чи уряду, так?..
— Проникливістю можна пишатися так само, як і щиколотками.
— Від самих виборів між штабом партії і Даунінг-стріт була неприязнь. Ви сказали, це була рекламна ініціатива партії, тож було б логічно припустити, що інформація вийшла зі штабу партії.
— А ви молодець, Меті. Але ви це дізналися не від мене, окей? І я більше нічого не казатиму про своє джерело.
Його тон втратив свою веселість; Кендрик переключився у діловий режим і став обережним.
— Не варто хвилюватися. Зі мною секрет Роджера у безпеці.
Кендрик саме набрав піврота вина. І виплюнув його назад у келих. Коли він звів на неї погляд, в очах була криця.
— Ви думаєте, я настільки дурний, щоб викрити старого друга лише тому, що ви світите на мене своїми цицьками?
Старого друга? Шматочки цієї частини головоломки почали складатися докупи.
— Я знаю, що це був Роджер. Мені не потрібне ваше підтвердження. І я не веду розслідування. На його тарілці вже і так вдосталь і без цього. Це не з’явиться у пресі.
— Тоді навіщо ви тут?
— Інформація. Розуміння.
— А ви мені починали подобатися. Гадаю, вам час іти, Меті.
Кореспонденти з «Мірору» ще були під будинком і в обід, і ввечері — читали, длубались у зубах, спостерігали. Вони чекали на Ерла у своїй жахливій маленькій машині майже безперервно сорок вісім годин, спостерігаючи за кожним порухом фіранки, фотографуючи кожного, хто приходив, включаючи поштаря і молочника. І, звісно ж, його дружину. Ерл тільки трохи розслабився, коли вона пішла зранку, щоб навідати сестру. Мила сліпа жіночка, вона гадала, що журналісти чигали біля її дверей через виборчу кампанію — що, певною мірою, так і було.
Ерл не мав до кого звернутися, не мав нікого, з ким він міг би розділити свою таємницю чи спитати мудрої поради. Він був самотнім, щирим, ба навіть набожним чоловіком, який припустився однієї помилки, за яку, він знав, одного дня йому доведеться заплатити.
Вони стомилися чекати. Постукали у двері.
— Вибачте, що турбуємо вас, містер Ерл. Це знову Симондс і Пітере. Одне маленьке питання, яке попросив поставити наш редактор. Скільки ви його вже знаєте?
Йому в обличчя тицьнули ще одну фотографію Саймона, цього разу зроблену не на мітингу, а у студії фотографа, одягненого з ніг до голови у чорну шкіру, помежовану зіперами. Куртка була розстебнута до пояса, оголюючи струнке конічне тіло, а з правої руки звисав довгий батіг.
— Ідіть геть. Ідіть геть. Будь ласка, ідіть геть! — закричав Ерл настільки гучно, що сусіди підійшли до вікон, щоб подивитися.
— Якщо вам незручно, ми зайдемо якось іншим разом, сер.
Вони тихо повернулися до машини і продовжили стеження.
Розділ тридцять дев’ятий
Ті, хто хоче залізти на найвищі дерева, мають усвідомлювати наслідки: це, імовірно, відкриє їхні найвразливіші місця.
Вівторок, 23 листопада
Наступного ранку кореспонденти досі були там, чекали на нього. У Ерла більше не лишилося емоційних ресурсів. Він сидів у кріслі в кабінеті, тихо плачучи, його нігті, вірніше те, що від залишилося, глибоко вп’ялися в бильце. Він так багато працював, стільки всього заслужив, та зрештою все дійшло до цього.
Він знав, що мусить покінчити з цим. Нема більше сенсу продовжувати. Він більше не вірив у себе і знав, що втратив право користуватися довірою інших. Із затуманеними очима він заліз до шухляди столу, понишпорив, поки не дістав свою особисту телефонну книжку. Він торкався цифр на телефоні так, ніби вмочував пальці у найядучішу кислоту. Протягом короткої розмови він старався контролювати свій голос. Закінчив, і можна знову заплакати.
Трохи пізніше у вівторок новина про те, що Ерл вийшов з гонки, пролетіла над Вестмінстером і приголомшила усіх. Це сталося так неочікувано, що вже не було часу змінювати надруковані бюлетені для голосування, хіба що безславно викреслити його ім’я ручкою. Сер Гамфрі був не вельми вдоволений тим, що його чітко проведена підготовка в останню мить перетворилася на хаос, і мав грубощів для всіх, хто бажав їх почути, та коли вибило десяту ранку, зала засідань номер 14, яку обрали для голосування, відчинила свої двері, і перші з 335 парламентарів, які голосуватимуть, почали стікатися в неї. Помітною була відсутність двох: прем’єр-міністра, який оголосив, що не голосуватиме, і Гарольда Ерла.
Наміром Меті було провести той день у палаті громад, спілкуючись із парламентарями й оцінюючи їхні настрої. Здавалося, що більшість вважали, ніби вихід Ерла допоможе Семюелу.
— Примирителі зазвичай об’єднуються з торговцями совістю,— пояснив один старий дурень,— тож прихильники Ерла дрейфуватимуть у напрямку молодого Дизраелі. Їм бракує уяви, щоб зробити щось конструктивніше.
Дизраелі. Єврей. Кампанія набувала неприємного відтінку: вже почали переходити на особистості.
Меті була у кафетерії прес-галереї, попиваючи каву з іншими журналістами, коли по гучномовцю оголосили, що на неї чекає дзвінок. Вона сподівалася, що то пропозиція роботи, хтось змінив свою думку; вона покинула свою каву і пішла до найближчого телефону. Голос, який вона почула, шокував її навіть більше, ніж новина про вихід Ерла.
— Добридень, Меті. Я знаю, ви шукали мене минулого тижня. Шкода, що так і не знайшли, мене не було в офісі. Невеликий розлад шлунку. Ви ще хочете зустрітися?
Голос Роджера О’Ніла звучав настільки
