Пристань Ескулапа - Едмунд Нізюрський

— Ну що ж, — професор підвівся і почав ходити по кабінету, — ми ж вирішили, що ви їдете зі мною до «Пристані». Отже, я буду під неабиякою охороною, — додав він не без іронії.

Виявилося, що ми їдемо не самі. Разом з нами вирушила доктор Протоклицька, асистентка професора Касіци, енергійна худорлява жінка років під сорок. Як повідомила вона сама, її місія у «Пристані» має спеціальний характер і полягає в «організації свят». Ось чому вона взяла з собою багато речей. Через цей багаж подорож була не дуже приємною. Місця в тісній машині не вистачало, і я мусив держати на колінах купу різних коробок та коробочок, а також багатообіцяючі бутлі приємної обтічної форми. Єдиною втіхою було те, що багаж викликав у мене святковий настрій. Як холостяк, що харчувався по міліцейських їдальнях, я мріяв про справжні домашні свята.

На жаль, я з прикрістю відзначив, що в своїх благородних сподіваннях був у цьому товаристві похвальним, але єдиним винятком. Обличчя моїх супутників свідчили, що ці люди охоплені думками, далекими від приємного святкового настрою.

Містраль вів машину похмурий і зосереджений. Трепка сидів замислений праворуч від нього, а пані Протоклицька — на задньому сидінні біля мене, з завзяттям, гідним кращої справи, перегортала якийсь медичний журнал. Я не без подиву зауважив, що за всю дорогу Містраль і Протоклицька не обмінялися жодним словом. Мовчання Містраля ще можна було пояснити — він перебував у гнітючому стані людини, на яку вчинили замах, — але гірко стиснуті губи доктора Протоклицької були для мене загадкою. На вигляд це була товариська жінка. Я чув, як перед виїздом вона жваво розмовляла з доктором Йонашем. Що ж трапилося? Дідько б його взяв!

Хоч у мене й немає великих здібностей у цьому відношенні, але все ж я вважаю, що обов'язок джентльмена — розважати жінку розмовою. Тому після короткої внутрішньої боротьби я зробив спробу зав'язати розмову.

— Свята обіцяють бути досить приємними, — сказав я голосно.

— Ви так думаєте? — доктор Протоклицька байдуже глянула на мене поверх журналу.

Я красномовним рухом любовно погладив бутель, хоч у мене, слово честі, немає особливих нахилів у цьому напрямі, і зробив я це тільки для того, щоб підтримати розмову.

— А, ви он про що! — доктор Протоклицька поблажливо усміхнулася. — Мушу вас розчарувати. У бутелях, які ви тримаєте в себе на колінах, — амінокислоти.

— А… амінокислоти, — повторив я, відчуваючи, що мій святковий настрій лопнув, і з огидою відсунув пляшку.

— Ми веземо трохи готових аптечних ліків. Професор Касіца доручив мені забезпечити нашу лабораторію у «Пристані».

— Ви, здається, згадували про організацію свят, — зауважив я несміливо.

— Так. У відношенні часу для наших лабораторних робіт. Якщо ви маєте на увазі кухонні справи, які, здається, цікавлять вас найбільше, то зверніться, будь ласка, до нашої господині, пані Мацьошекової. Кулінарні здібності — її незаперечна позитивна якість, тільки, боюся, чи не єдина.

На. цьому наша розмова остаточно застряла, і доктор Протоклицька знов уткнула ніс у свій журнал.

На жаль, ні того дня, ні наступного я не мав приємності перевірити думку про єдину і незаперечну позитивну якість пані Мацьошекової. Господиня була особою релігійною і приписала нам суворий піст.

Але не тільки через цю голодовку «Пристань Ескулапа» справила на мене досить прикре враження. Професор Містраль ні слова не перебільшив, характеризуючи «Пристань» як похмурий форт у пустелі. Це й справді була фортеця, справді похмура і справді на пустирі.

Закинутий на далекій околиці Варшави — Пясечному будинок самотньо стояв на піщаному мокрому й безлюдному місці. По сусідству з ним була тільки одна напівзруйнована халупа, де жила, як я встиг помітити, родина, багата лише на потомство.

Колись, напевно, тут був ліс, але тепер від нього зосталося лише кілька жалюгідних сосон та кущі вільшини. Решту ж території займали піщані пустирі, зарослі вересом.

Сама «Пристань Ескулапа» являла собою досить велику садибу площею гектарів зо два. Її оточував високий кам'яний мур, утиканий зверху осколками скла, що відбивало у непроханих гостей будь-яке бажання перелазити через нього. Потрапити за мур можна було через прохідну будку, яку охороняли два сторожі: великий кудлатий пес і маленький лисий чоловічок з хитрими очицями, що, як виявилося, виконував тут ще й обов'язки садівника, Це був Мацьошек, чоловік господині. Частину садиби займав город і сад, а решта являла собою своєрідний дикий парк, порізаний алеями. В кінці головної алеї, у глибині парку, височіла двоповерхова вілла з червоним дахом.

Уночі навіть крізь зачинені вікна ми чули, як надворі виють собаки. Погасивши в кімнаті світло, неважко було помітити рухливі сірі тіні за муром, які ганялись одна за одною при місячному сяйві. Виявилося, що собаки з усього Пясечного облюбували собі цей закуток. В чому справа? Ми запитали про це Мацьошека, і він пояснив, що поблизу вілли багато зіпсованого м'яса. В той час, коли садиба належала управлінню м'ясної промисловості, тут містилася лабораторія. Зіпсоване м'ясо і непридатні для споживання відходи закопували поблизу, причому закопували мілко і неохайно, на втіху собакам з усієї околиці. З тих пір вони щовечора тягнулися зграями сюди на похмурі банкети.

Вранці біганина і виття четвероногих припинялися, зате чути було гавкання садівникової сучки. Це була дуже несимпатична тварина невизначеної породи з налитими кров'ю очима, кудлата і схожа на мавпу. Звали її Реза. Сидячи на прив'язі в будці біля брами, вона всю свою лють виливала на тих, хто стукав у двері прохідної. Ця властивість суки дозволяла Мацьошекові спокійно працювати в саду. Тільки почувши гавкання Рези, він припиняв роботу і прямував до дверей, щоб подивитися крізь дірку, хто прийшов.

Розібравшись у ситуації, я й справді почав сумніватися в необхідності нашого раннього приїзду. В цій фортеці нічого не могло статися, принаймні доти,