Пристань Ескулапа - Едмунд Нізюрський

Я дивився, нічого не розуміючи.

— Ви ведете справу Містраля? — запитав черговий.

— Я.

— Це вам. Одержано через пошту.

— А пістолет?

— У коробці.

Справді, в коробці лежав пістолет, Я взяв його за дуло. Калібр 6,35. До рукоятки на шнурочку був прив'язаний якийсь папірець. Я зацікавлено оглянув його. На папірці були наклеєні вирізані з газети літери, з яких складалися слова:

«Експонат для музею міліції»,

а внизу:

«Цією зброєю марки «Коммер — 6,35» я звільнив людство від Шимона Містраля. Хай живе прогрес!»

… Посилка була запакована в звичайний обгортковий папір, на який наклеїли поштові марки, а також адресу головного управління міліції, теж складену з вирізаних друкованих літер. На посилці був штемпель поштового відділення № 10, яке міститься на площі Конституції.

Я спокійно зробив те, що в такому випадку й треба було зробити: послав сержанта Жачека в поштове відділення № 10, віддав пістолет на експертизу зброярам та в лабораторію дактилоскопії і повідомив про все Трепку.

Пізно ввечері ми вже мали перші відомості. Сержант Жачек прийшов трохи розчарований:

— Посилки ніхто не здавав, її знайшли, — доповів він.

— Що таке? — Трепка підвівся з-за стола.

— У вівторок увечері прибиральниця знайшла її під лавою і віддала начальникові поштового відділення. Поштові марки на посилці були, тому її й відправлено за вказаною адресою.

Хто підкинув цю посилку — встановити не змогли.

Що стосується дальших відомостей, то експертиза підтвердила, що куля і гільза, які ми знайшли, від цього пістолета марки «Коммер», калібр 6,35. Зате дактилоскопісти не знайшли на пістолеті жодного відбитка пальців.

— Як ти думаєш, навіщо надіслали нам цю посилку? — запитав мене Трепка.

— Є три можливі варіанти, капітане, — відповів я, хвилину поміркувавши. — Або ми маємо справу з явно божевільним, або з дотепником, який хотів похизуватися своїм молодецтвом і сумнівним гумором, або ж…

— Або ж?.. — підхопив Трепка.

— Або ж це заздалегідь продуманий хід небезпечного злочинця, який хотів видати себе не за того, ким він є насправді. Та я думаю, що на цьому він нас не впіймає.

— Ти маєш рацію, Павелеку, — промовив Трепка і попрямував за ширму заварювати чай.

Уранці ми з чемоданами прибули до професора Містраля. Професор, мабуть, уже попередив, що в нього будуть гості, бо нас зустріли досить байдуже. Щоправда, застали ми лише Котовську і доктора Йонаша.

Асистент саме снідав у вестибюлі. Це був присадкуватий чоловік років під тридцять, з першими ознаками лисини, повними щоками і животом, який уже почав округлятися, старанно поголений, чистенький — від нього здалеку пахло лавандою.

Містраль досить невимушено представив нас. Ми обмінялися кількома чемними стандартними фразами, які не викликали ні підозріння, ні навіть зацікавлення. Як, не без уїдливості, пояснив нам професор, тутешні мешканці повністю зайняті собою і, хоч над головою спільний дах, вони живуть скоріше ізольовано, не звертаючи уваги на товариські стосунки сусідів.

— Тим більше, — закінчив професор з гіркою посмішкою, — що останнім часом у зв'язку з від'їздом у Токіо я раптом став популярний і з подивом констатував, що маю багато друзів, які не забули мене відвідати й запевнити в своїй симпатії.

Перед самим від'їздом Трепка запросив професора на коротеньку розмову. Ми зайшли до кабінету.

Тут Трепка повідомив професора про одержання незвичайної посилки.

— Що ви про це думаєте? — глянув він запитливо на Містраля.

— Нечувана історія! Це якийсь нахабний жарт, і до того ж не дуже дотепний, або витівка божевільного.

Трепка деякий час пильно дивився на нього.

— А чи не могли б ви сказати, хто з ваших знайомих здатний на щось подібне? Кому це найбільше до лиця?

— З моїх знайомих? Ну що ви, капітане! — обурено вигукнув Містраль. Видно було, що він по-справжньому ображений. — Вибачте, але я мушу повторити те, що вже неодноразово повторював: серед людей, які мене оточують, немає божевільних.

— Минулого року, — спокійно зауважив Трепка, — коли доктор Міхал Касіца був ще студентом, міліція затримала його за те, що прикидався на вулиці трупом. Коли з'являлася швидка допомога і його клали на носилки, Міхал Касіца втікав, залишаючи санітарів і прохожих у стані остовпіння.

— Так, я чув дещо таке. Але ж це різні речі. Кінець кінцем, це ж не злочин. Просто некрасиві жарти. Там йшлося про якийсь заклад…

— А чи не здається вам, — спитав Трепка, — що витівка з пістолетом може бути таким самим жартом?

— Ні. Є ж певні межі. Міхал їх ніколи не переступав. До того ж після одержання диплома він заспокоївся. Я зовсім виключаю припущення, що це його ідея.

— Гм… А все-таки я дуже просив би вас покопатися в своїй пам'яті. Справа дуже важлива. Може, якийсь пацієнт був незадоволений вами?

— Ви знову за своє! Я ж казав уже вам, що ніколи не сварився з пацієнтами. До того ж я вже багато років не займався практикою. Я присвятив себе виключно науковій праці.

— Але ж у клініці ви зустрічаєтесь з хворими?

— У вас, капітане, якась нав'язлива думка. Невже ви справді думаєте, ніби якийсь божевільний втовкмачив собі, що мусить мене вбити?

— Цей «божевільний» почав здійснювати своє діло досить-таки розсудливо. Повірте мені, такі «божевільні» найнебезпечніші.

Трепка замовк і деякий час замислено тер свою лисину.

— Я думаю навіть, — промовив за хвилину, — чи не вказує часом посилка на те, що замах повториться, до того ж незабаром.

— Чому ви так думаєте?

— Посилаючи нам