Містична річка - Денніс Ліхейн
Джиммі хотів підійти до неї, але мати й досі міцно його тримала, попри синові намагання випручатись. А тоді міс Павел рушила до перехрестя вулиць Рестер і Сідней, і Джиммі побачив, як вона розпачливо комусь помахала рукою. Схожий на хіпі молодик під’їхав у жовтому кабріолеті з яскраво-червоними пелюстками квітів, намальованими на дверцятах, і міс Павел сіла в автомобіль. Вони поїхали геть, а Джиммі подумав: «Ні, не треба!»
Йому нарешті вдалося випручатися з лабетів матері. Стоячи тепер посеред вулиці й дивлячись на юрбу, що оточувала Дейва, він жалкував, що його не посадили в той автомобіль, адже в такому разі й він відчув би частину того захвату, який тепер цілковито дістався Дейвові, бо очі всіх людей тепер дивилися на нього, неначе він був чимось винятковим.
Усе це вилилося у велике свято, що відбувалося на Рестер-стрит. Кожен бігав від фотокамери до фотокамери, сподіваючись потрапити в програму телебачення або в ранкові газети, — атож, я знаю Дейва, він мій найліпший друг, я виріс поруч із ним, він чудовий малий, і дяка Богові, що з ним усе гаразд.
Хтось відкрутив пожежний кран, і вода бризнула на Рестер-стрит, немов зітхання полегкості. Діти покидали своє взуття в стічну канаву, позакочували штанці й заходилися танцювати під струменями води. Підкотили візок із морозивом, і Дейвові дозволили узяти додому те, яке найбільше подобалося йому. Навіть містер Пакіно, капосний старий удівець, який стріляв шротом у вивірок (а іноді й у дітей, коли їхні батьки не бачили) і вічно горлав на людей, щоб вони не шуміли, — навіть він відчинив свої вікна, поставив біля них гучномовці, й не стямилися люди, як Дін Мартін уже співав «Згадуйте про це», «Воларе» й багато іншого лайна, яке за нормальних обставин примусило б Джиммі плюватись, але сьогодні воно, схоже, пасувало до ситуації. Сьогодні музика пливла над Рестер-стрит як гофрований папір. Вона змішувалася з дзюрчанням води, що виливалася з пожежного крану. Кілька хлопців, які грали в карти в задній кімнаті м’ясної крамниці «Свиняча котлета», винесли надвір стола, який міг складатися, й портативну жаровню, а незабаром хтось виніс холодильники з пивом «Шліц» і «Наррагансет», і повітря виповнилось пахощами смажених хот-догів та італійських сосисок, духом розігрітого вугілля й відкритих пивних бляшанок, що нагадало Джиммі про Фенвей-парк, суботи влітку й радість, яка вихоплювалася з грудей, коли дорослі борюкалися й поводились як діти, усі сміялися й здавалися молодшими, веселішими й щасливішими від того, що перебувають разом.
Саме тому Джиммі навіть після нападів чорної ненависті, як от до батька, коли той його шмагав, або коли в нього викрадали річ, яку дуже цінував, — саме тому йому подобалося жити й зростати тут. Бо саме тут люди могли раптово забути про цілий рік горя та прикростей, розбиті губи, неприємності на роботі, давні кривди й розслабитися так, ніби нічого поганого ніколи не відбувалося в їхньому житті. На День святого Патріка чи День міста, іноді на Четверте Липня або коли «Сокс» успішно виступали у вересневому чемпіонаті чи, як отепер, знаходили те, що було колективно втрачено, околиця вибухала шаленими веселощами.
На Пагорбах усе відбувалося зовсім інакше. Там також, звичайно, проходили святкування, але їх завжди планували заздалегідь, діставали обов’язковий дозвіл, кожен мусив дбати про те, щоб не подряпати чиюсь машину, не ступити на моріжок: «Будьте обережні, я щойно пофарбував цей паркан!»
А в Низині більшість людей не мала моріжків і майже всі паркани пообвалювалися — то якого біса! Якщо вам хотілося святкувати, ви святкували, бо, зрештою, хіба мало ви гарували минулого тижня? А сьогодні тут немає босів. Немає податкових інспекторів, немає жадібних лихварів. А щодо копів — то ось вони, копи, святкують разом з усіма: офіцер Кубіякі схопив прямо з жаровні гарячу й запашну сосиску, а його партнер запхав до кишені банку пива, щоб випити його потім. Репортери порозходились, і сонце вже котилося за обрій, забарвлюючи вулиці у той колір, який закликає людей вечеряти, але жодна з жінок не пішла готувати їсти, ніхто не повернувся в дім.
Окрім Дейва. Дейв пішов додому. Джиммі це помітив, коли вийшов із-під пожежного струменя, вичавив закоти штанів, одяг майку та став у чергу по хот-дог. Свято на честь повернення Дейва було в повному розпалі, але сам він повернувся додому, до матері, й, коли Джиммі подивився на вікна їхнього другого поверху, штори були опущені й ніяке світло крізь них не проникало.
Ці опущені штори чомусь знову спрямували його думки до міс Павел і до того, як вона залізла в той хіпі-автомобіль. Настрій йому геть зіпсувався, коли він пригадав, як вона затягла свою праву литку та щиколотку в машину, перед тим як зачинила за собою дверці. Куди вона подалася? Чи їхала вона тепер по шосе й вітер струменів по її волоссю, як музика струменіла тепер по Рестер-стрит? Чи в їхньому хіпі-автомобілі тепер сутеніло й вони мчали… куди? Джиммі хотів це знати, але потім йому перехотілося. Він побачить її завтра в школі, якщо тільки обоє не візьмуть вихідний, щоб відсвяткувати повернення Дейва, — і він її запитає, але таки запитувати, мабуть, не стане.
Джиммі взяв свій хот-дог і сів на бровку хідника навпроти Дейвового будинку, щоб перекусити. Коли він з’їв десь із половину, якась частина штори трохи піднялася й він побачив Дейва, що стояв у вікні, дивлячись униз, на нього. Джиммі підняв свій наполовину з’їдений хот-дог, вітаючи друга, але Дейв не захотів упізнати його, навіть коли товариш підняв свій хот-дог удруге. Дейв просто дивився вниз. Він дивився на Джиммі, й хоча той не міг бачити очей товариша, відчував, проте, що вони порожні. Порожні й осудливі.
Мати Джиммі сіла поруч на бровку тротуару, а Дейв відступив од вікна. Мати Джиммі була маленька тендітна жінка з білявим волоссям. Маючи надзвичайно тонку та ніжну статуру, вона рухалася так, ніби несла цеглу на кожному своєму плечі, й зітхала так часто й таким чином, що Джиммі не був певен, чи вона
