Містична річка - Денніс Ліхейн

— Ми ж навіть не дотягнемося до дошки приладів.

— А телефонні книги навіщо? — Джиммі всміхнувся в сонячному світлі. — Візьмемо їх у тебе вдома й підмостимо під зад.

— Телефонні книги, — повторив Дейв. — Чудова думка.

Шон витяг перед собою руки.

— Ні, й годі про це.

Усмішка зникла з обличчя Джиммі. Він подивився на Шонові руки так, ніби хотів відрубати їх по лікті.

— Не розумію, чому ти не хочеш повеселитися.

Він смикнув за ручку «Бель-Ейра», але двері були замкнені. У Джиммі затремтіли щоки й нижня губа, і він подивився на Шона таким тужливим поглядом, що Шонові стало його шкода.

Дейв зиркнув на Джиммі, а тоді на Шона. Він незграбно викинув руку й ударив Шона в плече.

— Чому ти не даєш нам добре повеселитися?

Шон не міг повірити, що Дейв його вдарив. Дейв!

Він штовхнув Дейва в груди, й той сів на землю.

Джиммі штовхнув Шона.

— Ти чого б’єшся?

— Він мене вдарив, — сказав Шон.

— Не бреши, — заперечив Джиммі.

Очі Шона округлилися від подиву, й очі Джиммі передражнили його.

— Він мене справді вдарив.

— Він мене вдарив, — пропищав Джиммі дівчачим голосом і знову штовхнув Шона. — Він мій падлючий друг.

— І я тобі друг, — передражнив Шон. — І я тобі друг. І я тобі друг.

Дейв Бойл підхопився на ноги й зареготав.

— Припиніть, — сказав Шон.

— Припиніть! Припиніть! Припиніть! — Джиммі знову штовхнув Шона, боляче надавивши кінчиками пальців йому на ребра. — Ану вдар мене, вдар! Ти хочеш ударити мене?

— Ти хочеш його вдарити?

Тепер уже Дейв штовхнув Шона.

Шон навіть не збагнув, як усе почалося. Він не пам’ятав, чому Джиммі ще більше розлютився, й не тямив, як Дейвові не забракло дурості штовхнути його вперше. Якусь хвильку вони стояли коло автомобіля, а потім несподівано опинилися посеред вулиці — й ось уже Джиммі тусає його й садить кулаками, а Дейв готовий допомогти.

— Ну ж бо, вдар мене, вдар…

— Я не хочу…

Джиммі знову штовхнув його.

— Ану вдар мене, боягузлива дівко!

— Джиммі, ми не можемо…

— Ні, не можемо. Ти неспроможний, Шоне, дати мені здачі, га?

Він хотів штовхнути Шона знов, але, спостерігши, як позад товариша до них по вулиці щось наближається, опустив руку, й дикий (але й стомлений, як тепер побачив Шон) вираз спотворив його обличчя.

Це був темно-коричневий автомобіль, довгий і з широким кузовом, схожий на той, у якому їздять полісмени, «плімут» чи щось таке. Його бампер зупинився біля ніг хлопців, і копи, яких було двоє, глянули на них крізь засклене вікно. Обличчя полісменів здавалися розмитими на тлі віддзеркалених дерев, що пропливали на склі.

Шон відчув, як досі такий приємний ранок зіпсувався.

Водій вийшов з автомобіля. Це був типовий коротко обстрижений блондин із червоним обличчям, у білій сорочці, чорній із позолотою нейлоновій краватці, з животом, що нависав над застібкою його пояса, немов купа млинців. Другий чоловік здавався хворим. Туго обтягнутий шкірою, зі стомленим обличчям, він підтримував голову рукою, зануривши її в своє масне чорне волосся, й поглядав крізь вікно на трьох хлопців, які підійшли до автомобіля з боку водія.

Кремезний полісмен зігнув палець і поманив ним хлопців до себе.

— Ви дозволите мені щось запитати у вас? — Він нахилився над своїм круглим черевом, і його величезна голова затулила Шонові всю видимість. — Хлопці, ви вважаєте, що можна влаштовувати бійку посеред вулиці?

Шон помітив золотий жетон, закріплений на поясі біля товстого полісменового стегна.

— Не чую відповіді, — промовив полісмен, наставивши долоню за вухом.

— Ні, сер.

— Ні, сер.

— Ні, сер.

— То ви просто хулігани? Ось хто ви такі! — Він тицьнув своїм товстим пальцем у чоловіка, який сидів на місці пасажира. — Мені й моєму партнерові остогиділи хулігани, що лякають на вулицях пристойних людей. Вам зрозуміло?

Шон і Джиммі нічого не відповіли.

— Пробачте нам, — сказав Дейв Бойл, мало не плачучи.

— Хлопці, ви з цієї вулиці? — запитав великий полісмен.

Він ковзав поглядом по будинках на лівій стороні вулиці так, ніби знав тут кожного мешканця, і, якби малі набрехали, відразу забрав би їх до відділка.

— Так, — сказав Джиммі й подивився через плече на Шонів будинок.

— Так, сер, — підтвердив Шон.

Дейв не сказав нічого.

Коп подивився на нього згори вниз.

— Ти щось сказав?

— Що я сказав? — Дейв поглянув на Джиммі.

— Не дивися на нього. Дивись на мене. — Великий полісмен шумно видихнув повітря крізь ніздрі. — Ти живеш тут, малий?

— Що? Ні, не тут.

— Не тут? — Коп нахилився над Дейвом. — Де ти мешкаєш, синку?

— На Рестер-стрит.

Дейв усе ще дивився на Джиммі.

— Покидьки з халабуд на Низині вже проникли на Пагорби? — Червоні губи полісмена витяглися в трубочку, ніби він смоктав льодяник. — І напевне не для того, щоб робити тут щось корисне.

— Сер, ви про що?

— Твоя мати вдома?

— Так, сер.

Сльоза скотилася по щоці Дейва, і Шон та Джиммі відвернулися.

— От ми з нею поговоримо, розповімо, що витворяє її хуліганистий син.

— Я нічого… Я нічого… — промимрив Дейв.

— Залазь сюди.

Коп відчинив задні дверці автомобіля, й Шон відчув запах яблук — гострі пахощі жовтня.

Дейв подивився на Джиммі.

— Залазь швидше, — сказав коп. — Чи ти хочеш, щоб я надів на тебе наручники?

— Я…

— Що таке? — Тепер коп не на жарт розлютився і вдарив кулаком по відчинених дверцятах. — Залазь, кажу тобі, в машину!

Схлипуючи, Дейв поліз на заднє сидіння.

Коп тицьнув своїм товстим пальцем у Джиммі й Шона.

— А ви підіть і розкажіть матерям, що ви тут витворяли. І щоб я не бачив більше ваших бійок на моїх вулицях.

Джиммі й Шон відступили назад, а коп сів у свій автомобіль і поїхав геть. Вони бачили, як автівка доїхала до рогу вулиці й звернула праворуч. Дейв, чия голова затемнилася відстанню, озирався на них. А тоді вулиця знов спорожніла й, здавалося, заніміла після того, як хряснули, зачиняючись, дверці поліційного автомобіля. Джиммі й Шон стояли там, де щойно був автомобіль, дивилися на свої ноги, угору й униз