Картковий будинок - Майкл Доббс
Подібно до багатьох експатрійованих дублінських шукачів пригод, Роджер О’Ніл був відомим за свою кмітливість, нестримну здатність до перебільшення і невичерпну цілеспрямованість у тому, щоб бути причетним до всього. Його енергійність була настільки неосяжна, а захоплення такі розмаїті, що ніхто не міг бути достоту певен, чим він займався, поки не вступив до партії,— щось пов’язане зі зв’язками з громадськістю чи телебаченням, як вважали; а ще ходили чутки про проблему зі Службою внутрішніх доходів, чи то з ірландською Гардою[11],— та він підвернувся, коли саме звільнилася посада голови відділу реклами, й обійняв її, демонструючи шарм і здібності, які живилися нескінченним запасом «Голуазу» й горілки з тоніком.
Замолоду він подавав великі надії як півзахисник на регбійному полі, та цьому таланту не судилося розкритися через його індивідуалістський стиль, що не пасував до командних ігор. «З ним на полі,— скаржився його тренер,— у мене є дві команди: Роджер і решта чотирнадцять. До сраки його». Тож Роджер добряче побував у сраці в багатьох епізодах свого життя, аж поки Доля не всміхнулася йому й не привела на Сміт-сквер. У сорок років він невимовно дивував своїм темним волоссям, яке нині вже помітно сивіло, і м’язами, що давно втратили тонус, та О’Ніл відмовлявся визнавати очевидність свого середнього віку, ховаючи його під ретельно підібраним гардеробом, який він носив з навмисною недбалістю, що якнайкраще виставляла напоказ дизайнерські лейбли. Його нонконформістський підхід і протяжний ірландський акцент не завжди забезпечували йому прихильність верхів Партії,— «Суцільне лайно без кінця і краю», як одного разу гучно зауважив один з них,— проте решта були просто скорені його незвичайною бадьорістю.
Його шлях через терни значно полегшувала секретарка. Пенелопа («Привіт, я Пенні») Гай. П’ять футів і десять дюймів[12], захопливий вибір одягу і неймовірна фігура. Був ще один аспект, що вирізняв її з-поміж вестмінстерського натовпу. Вона була чорношкіра. Не смаглява й не темна, а чорного опівнічного відтінку, від якого її очі мерехтіли, а посмішка сповнювала всю кімнату. Секретарка мала університетський ступінь з історії мистецтва й навички стенографування зі швидкістю 120 слів на хвилину, а ще була безжально практична. Коли вона вперше з’явилася з О’Нілом, неминуче послідувала хвиля пліток, та Пенелопина непідробна дієвість якщо не повністю підкорила, то змусила замовкнути Хому Невірного; хоча їх і досі лишалося багато.
А ще вона була надзвичайно скритна. «У мене є особисте життя,— пояснювала вона, коли в неї питали.— І так все й залишиться».
А зараз у «Merrill Grant & Jones» — «Грець і Шмон», як їх називала Пенні — вона без зайвих зусиль тримала в центрі уваги кількох повнокровних рекламних закупників і заступника креативного директора, в той сам час стежачи, щоб О’Нілова склянка й сигарети завжди були напохваті, але чітко нормовані. Вона не хотіла, щоб він перебрав, не в цю ніч усіх ночей. Саме в цей час він вгризся у керівного директора агенції.
— Майбутнє починається саме тут, Джеремі. Не можна спускати його з очей. Цей аналіз потрібен нам якнайшвидше. Він покаже, наскільки ефективними були наші старання, якою гарною була реклама, який вплив ми мали, наскільки досягли наших виборців. Якщо ми переможемо, я хочу, щоб усі знали, що цим вони завдячують саме нам. Якщо ж пограємо — допоможи нам Господь...
Він раптом несамовито чхнув.
— Чорт! Вибач. Клята сінна лихоманка. Та якщо ми програємо, я хочу показати всьому сраному світу, що ми здолали суперників на раз-два у своїй комунікаційній грі, а прогоріла сама лише політика.
Він нахилився ближче, аж вони майже торкалися чолами.
— Ти знаєш, що нам потрібно, Джеремі. Під ударом зараз ще й наша репутація, не тільки політиків, тож не просри її. Переконайся, що все буде готово не пізніше ранку суботи. Я хочу, щоб це потрапило до недільних газет і щоб воно вражало, як срака у актриси.
— А я гадав, що креативний тут я,— відповів Джеремі, відпиваючи шампанське.— Але ж у нас небагато часу.
О’Ніл знизив голос, нахилився ще ближче, аж рекламник відчув кислинку французького тютюну в його віддиху.
— Як не можеш отримати цифри — вигадай їх, дідько. Всі будуть і так надто стомлені, щоб приглядатися до них, та якщо ми потрапимо туди найперші й зробимо це гучно, то все буде гаразд.
Він спинився висякатися, що анітрохи не полегшило очевидного дискомфорту його співрозмовника.
— І не забудь про квіти. Я хочу, щоб ти з самого ранку надіслав найбільший букет, який зможеш знайти, дружині прем’єра на Даунінг-стріт. У формі гігантської літери «К». Переконайся, що вона отримає його, тільки-но прокинеться.
— Від тебе, звісно ж.
— Вона дуже засмутиться, якщо їх не буде, бо я вже пообіцяв вислати. А ще я хочу, щоб телекамери зняли, як їх доставляють.
— І щоб усі знали від кого,— додав співрозмовник.
— Ми всі разом у цьому, Джеремі.
Правда, лише з твоїм іменем на картці, мало не додав Джеремі, але не зробив цього. Можна було перегнути з відвертістю. Він уже встиг звикнути до нескінченних монологів свого клієнта, як і до незвичних інструкцій і процедур звітування, яких вимагав О’Ніл. Політична партія відрізнялася від решти клієнтів: вона грала за іншими, подекуди небезпечними, правилами. Проте останні два роки роботи з ними забезпечили Джеремі та його молодій агенції більш ніж достатньо публічності, щоб він зміг придушити затяжні сумніви. Та все-таки, поки він знервовано очікував результатів, його вразив німий страх: Джеремі подумав про те, що станеться, як вони програють. Незважаючи на завіряння О’Ніла, що всі вони в одному човні, він не мав жодних сумнівів — саме агенцію зроблять цапом-відбувайлом. Усе виглядало зовсім інакше, коли
