Агент №13 - Андраш Беркеші
Проте повідомлення Герцога зацікавило Шалго. Одразу стало зрозуміло, чому Губер попросив квиток на літак, що летить на Кубу.
— Скільки років його синові?
Герцог глянув на Єллінека.
— Років вісімнадцять-дев'ятнадцять, — відповів.
— Перед від'їздом Шлеззіг говорив, — вів далі Герцог, — що Губер потай перевів усе своє майно й гроші в один із закордонних банків.
— Отже, готувався до втечі, — сказав Шалго.
— Так.
— Якщо це так, то чому в такому разі Браун відрядив його в Угорщину? — запитав старий.
— Мабуть, це знає лише сам Браун, — відповів Герцог.
— Дозвольте мені сказати? — вихопився Єллінек, піднявши руку, немов учень у школі. Шалго з цікавістю глянув на нього. — Я хочу сказати, пане, що тут задумано якесь темне діло. А нас обдурили, мов цуценят. Браун — найхитріша падлюка з усіх, з якими я досі мав справу. Якщо він надіслав сюди Губера, то це не без причини. Браун не любить риску, він завжди діє напевно. Може, син Губера зараз у Фіделя Кастро. Не виняток, що родичі Губера мешкають у Кремлі або що увесь свій капітал він поклав у сейфи Цюріхського банку. Хоч Браун відпустив Губера в Угорщину не без страхування.
— Дурниці мелеш, Руді, — перебив Герцог. — То ясно, для чого Браун його сюди прислав. Щоб тут ліквідувати, бо Губер заважав йому. Браун хотів, щоб Губер перестав існувати за залізною завісою.
— Можливо, але мені не подобається така гра, — сказав Єллінек.
Старому Шалго гра теж не подобалася. Якщо там знали чи підозрівали, що Губер хоче дезертирувати, то виникає природне запитання: чому його надіслали в Угорщину?
— Який був план убивства Губера?
— На мій погляд, усе було організовано чудово. Мені сказали, що машина Меннела ще тут. Я мав посадити Губера в машину й одвезти до того місця, де нас чекав з моторним човном Єллінек. А там бічна дорога веде до сосняка. Я мав покінчити з Губером у машині й ввімкнути автоматичну систему знищення, встановити її на такий час, щоб мати можливість повернутися до Єллінека. А решта — то вже справа пекельної машини. Усе згоріло б дощенту, залишилася б тільки рама й кістки Губера.
Старого аж занудило, з такою насолодою Герцог смакував деталі вбивства. Не було ніякого сумніву, що цей тип виконав би вирок, не змигнувши оком.
— На жаль, ота стара карга перешкодила цьому. А я, телепень, повірив у її казку.
— Вважайте, що я дав вам по морді, — сказав Шалго, — бо та стара карга — моя дружина.
— Вибачте, пане.
— А хто така Сільвія? — раптом спитав Шалго.
— Не знаю, пане, — знизав плечима Герцог.
Старий глянув на Єллінека.
— Здається, таку назву дали операції Меннела, — сказав блондин. — Так, по-моєму, казав Шлеззіг.
— Хто ж убив Віктора Меннела?
Обоє перезирнулися.
— Я не знаю, — відповів Герцог. — Але після всього, що сталося, не виключено, що це справа Брауна.
Перед тим, як заїхати за Фелмері, Шалго сказав Балінтові, щоб якомога скоріше повернувся з Пешта і що він подзвонить полковникові, як тільки виїдуть з двома злочинцями. Арештовані сиділи в наручниках на задньому сидінні. З ними був ще один із слідчих.
— Я одержав остаточний аналіз відбитків пальців, — сказав старому Белінт. — Аналіз підтверджує наше припущення, що Меннела вбив той німець, що втік двадцятого липня. — Прізвища він не назвав, помітивши, що Герцог і Єллінек уважно прислухаються.
— А яке відношення мають до цієї справи відбитки пальців? — спитав Шалго.
— На машині Меннела і не тільки на кузові, а й на щитку приладів, на сидіннях та в багажнику знайдено сліди пальців невідомої особи.
— Може, то якийсь механік наслідив?
— Тоді яким чином цей механік міг потрапити до кімнати Меннела? Такі ж відбитки знайдено і там. Отже, вбивця, оглянувши машину, шукав щось і в кімнаті Меннела.
— Це й справді цікаво, — сказав Шалго. — А відбитки пальців сім'ї Таборі ти взяв?
— Аякже. Вони не тотожні. Не сходяться і з відбитками Гейзи Салаї. Певно, не він убивця.
— А хто, на твою думку?
— Той, що втік двадцятого. Я певний цього.
— Це ще треба довести, — проказав старий. — Повідомте інтерполіцію. Можливо, ти й правий.
Фелмері уже чекав на машину перед дачею, схвильований, наче школяр перед екзаменом. Він радісно повідомив, що розмовляв по телефону з полковником Карою і той розпорядився, щоб Балінт супроводжував Герцога та Єллінека в Пешт, а Фелмері залишиться, бо, можливо, Шалго потребуватиме допомоги. Прізвища агентів уже передано по телексу, але Балінту потрібно взяти з собою оригінал списка.
Шалго теж був радий рішенню полковника, бо за цей час уже встиг полюбити лейтенанта.
Фелмері передав майору конверт, і вони попрощалися.
— Повернусь не пізніше, як завтра увечері, — сказав на прощання Балінт.
Шалго і Фелмері сиділи на терасі, не запалюючи світла. З боку готелю вітер доносив уривки ніжної мелодії. Вогник сигарети час від часу освітлював обличчя старого. Ліза теж вийшла на терасу і, важко зітхнувши, сіла поруч.
— Чи не час вам уже на бокову? — запитала.
— Ще рано, — відповів Шалго. — Ну, чим закінчилася твоя розмова з дівчиною?
Фелмері чекав на це запитання. Йому теж не терпілося поскоріше поділитися своїми враженнями.
— Усе гаразд. Мені вдалося її переконати.
— Чому ж досі мовчали? — докірливо сказала Ліза. — Ну, розказуйте!
— Ну й важко було! Отой панічний страх, упередження… Просто не вкладається в
