Вушко голки - Кен Фоллетт

— Вибачте, я надто швидко їду? — запитав Девід.

— Ви наче добре знаєте дорогу, — відповів Фабер.

— Вас це лякає?

Шпигун проігнорував запитання, і Девід трохи скинув швидкість, вочевидь, вдовольнившись враженням гостя.

Місцевість тут була доволі пласкою й майже без рослинності. Ґрунт деінде трохи здіймався, але пагорбами це назвати важко. Крім трави та кущів, було лише кілька дерев, які майже не захищали острів від непогоди. Мабуть, вівці Девіда Роуза — ще ті горішки.

— Ви одружений? — раптом запитав Девід.

— Ні.

— Мудре рішення.

— Ну, складно сказати однозначно.

— Мабуть, не обтяжуєте себе серйозними стосунками там у Лондоні, еге ж? — Девід кинув на Фабера хитрий погляд.

Агенту ніколи не подобались такі дещо поблажливі розмови про жінок, тому він різко відповів:

— А я вважаю, що вам неймовірно пощастило мати таку дружину, як Люсі.

— Справді?

— Так.

— Але нічого не може бути кращим, ніж різноманітність, правда ж?

На що ж він натякає, чорти б його побрали?!

— Ну, в мене не було можливості оцінити переваги моногамних стосунків, — відповів він.

— Дійсно.

«Він і сам не впевнений», — подумав Фабер. Не треба більше нічого казати, бо, здається, будь-яке його слово тільки підкладає жару до вогню.

— Не можу не помітити, що ви зовсім не схожий на звичайного службовця. Де ж ваш високий капелюх і парасолька?

Фабер спробував вичавити усмішку.

— Маєте непогані м'язи, як на писаку, який рідко піднімає щось важче за перо, — додав Девід.

— Я полюбляю їздити на велосипеді.

— Мабуть, ви в хорошій формі. Пережити такий шторм...

— Дякую.

— Складно повірити, що ви застарий для армії.

Фабер глянув на Девіда.

— Друже, до чого ви хилите?

— Ось і приїхали, — оголосив той замість відповіді.

Фабер глянув у вікно та побачив майже такий самий будиночок, з якого він зранку вийшов: кам'яні стіни, сланцевий дах, маленькі вікна. Цей дім стояв на єдиному узвишші, яке трохи нагадувало пагорб. Будинок був низенький та на вигляд дуже міцний. Дорогою на пагорб джип оминув кілька сосен і ялинок. Цікаво, чому дім не побудували під прихистком дерев? На горі біля однієї зі стін ріс кущ глоду, вкритий брудними квіточками. Девід зупинив машину й почав витягати візок та перелізати в нього із сидіння машини під пильним поглядом Фабера. Очевидно, від будь-якої допомоги він би відмовився, тому агент не став навіть і пропонувати.

До будинку вели прості двері з дощок без замка. Чорно-біла колі з довгою мордою зустріла їх у коридорі — собака приязно махав хвостом і не гавкав. Цей котедж явно було побудовано за тим самим планом, що й будинок Люсі — інакшою була лише атмосфера. Тут було не так затишно, не вистачало меблів та жіночої руки. Девід упевнено покотив візок у кухню, де йому назустріч підвівся старий вівчар, який саме грів руки біля старомодної плити.

— Генрі, знайомтесь, це Том Мак-Авіті.

— Радий знайомству, — офіційним тоном промовив старий.

Фабер потис його долоню. Том був низеньким міцним чоловіком із дуже засмаглим обличчям. Він палив велику бріарову люльку з кришечкою, носив крамного капелюха та мав дуже великий ніс. На потиск руки старий відповів міцно, а його шкіра на дотик була більше схожа на наждачний папір. Через сильний шотландський акцент Фаберу було важко розуміти його.

— Сподіваюсь, я вам не надто заважатиму сьогодні. Девід запросив мене на прогулянку.

— Та не думаю, що нам вдасться багато зробити, еге ж, Томе? — відповів Девід і підкотився до столу. — Просто поїдемо глянемо, як там справи.

— Ага. Давайте тільки чаю вип'ємо й відразу поїдемо.

Том дістав три великі кухлі, розлив у них міцного чаю та додав трошки віскі. Запанувала тиша. У Фабера склалося враження, що Том і Девід проводили багато часу отак у тиші за курінням біля вогню. Коли всі допили чай, старий поставив кухлі в невеличку раковину і першим вийшов надвір. Цього разу Фабер сів позаду, а Девід кермував повільніше. Собаку вівчаря у джип не запросили, і він легко біг біля машини. Девід дійсно добре знав місцевість, бо впевнено проїжджав болотисті місця. На овець було шкода дивитися: шерсть у них змокла вщент, вони групками тулилися під рідкими кущами, щоб знайти бодай якийсь прихисток від вітру. Щипати травичку в них не було жодних сил. Перелякані ягнята ховалися під своїми матерями. Раптом собака завмер, уважно прислухався, а потім кудись чкурнув.

— Боб щось почув, — прокоментував Том.

Девід із чверть милі проїхав за псом. Коли вони спинилися, Фабер почув рокіт морських хвиль — мабуть, північний край острова був уже поруч. Собака стояв біля невеличкого рівчака та дивився вниз. Підійшовши ближче, чоловіки почули, що саме привело сюди пса — жалібні крики вівці. На дні рівчака, у двадцяти футах[46] під ними, на боці лежала овечка, спираючись на слизьку землю. Одна її нога стирчала під неприродним кутом. Том обережно спустився та оглянув тварину.

— На вечерю баранина, — оголосив старий.

Девід узяв із машини рушницю й передав вівчареві — за мить той позбавив тварину зайвих страждань.

— Мотузку кидати?

— Ага. Ну, або, може, Генрі захоче спуститися та допомогти?

— Звісно, — Фабер поквапився спуститися вниз. Разом із Томом вони схопили мертву вівцю за ноги й потягли нагору. Дорогою агент зачепився плащем за кущ і ледь не впав. Цупка тканина з гучним тріском розірвалася.

Скоро вівцю завантажили в джип, і машина рушила. Фабер змок ще більше, ніж раніше. Виявилося, що він примудрився майже повністю розірвати задню частину плаща.

— Мабуть, тепер плащ доведеться викинути, — вибачався Фабер.

— Та то нічого, — заспокоїв його Том.

Незабаром чоловіки повернулися до будинку Тома. Шпигун розвісив мокрий плащ і нижню куртку біля пічки, щоб трохи просушити одяг. У туалет довелося виходити надвір: у цьому домі не було сучасного водогону. Старий знову заходився робити чай.

— Цього року це перша травмована вівця, — зауважив Девід.

— Ага.

— Треба влітку закрити той рівчак огорожею.

— Ага.

Атмосфера наче змінилася, у порівнянні з їхнім першим чаюванням. Том і Девід знову мовчки курили, але Фабер чомусь відчував неспокій. Агент двічі ловив на собі задуманий погляд Девіда.

— Томе, м'ясо за тобою, добре?

— Ага.

На