Вушко голки - Кен Фоллетт
Стилет впав у траву ще на кілька ярдів далі. Фабер підвівся, підняв ніж та повернувся до машини. Девід примудрився через дірку в даху витягти свій візок і вже штовхав себе геть уздовж прірви. Неможливо було не віддати належне його хоробрості. Але однаково він має померти. Фабер кинувся бігти. Девід, вочевидь, почув кроки за спиною, адже за мить до їхньої зустрічі встиг повернути своє крісло. У його руках майнув важкий гайковий ключ.
Спинитися Фабер уже не міг. Він спробував оминути візок, але чи не з усього маху врізався просто в нього. Останнім, про що агент встиг подумати, була прірва, куди вони обидва ризикували впасти. На цій думці ключ важко опустився шпигунові на голову.
Коли свідомість повернулася, візок і досі був поруч, а ось Девіда ніде не було. Фабер підвівся й почав озиратися.
— Сюди! — почувся голос знизу, з прірви. Мабуть, Девіда викинуло з крісла й він упав зі скелі.
Фабер обережно підповз до краю й глянув униз. Під карнизом якимось чином примостився кущ, за який і тримався Девід однією рукою. Для другої він знайшов якусь тріщину між камінням. Становище в нього було тепер майже таке саме, як і в самого Фабера кілька хвилин тому. В очах — ані сліду гордощів, суцільний жах.
— Заради Бога, витягни мене звідси! — відчайдушно заволав Девід.
— Звідки ти знаєш про знімки? — запитав Фабер.
— Допоможи мені!
— Відповідай.
— Господи, — Девід спробував замислитися. — Коли ти ходив у туалету Тома, а він вийшов за пляшкою, я понишпорив у твоєму плащі й знайшов плівку.
— І це дає тобі право мене вбити? — спитав Фабер, наче суто з цікавості.
— Це в купі з тим, що ти вночі зробив із моєю дружиною в моєму будинку. Англійці так не чинять.
Фабер не втримався і розреготався.
— Де зараз плівка?
— У мене в кишені.
— Віддавай — і я тебе витягну.
— Не можу. Я ж тримаюся руками!
Фабер влігся на живіт і простяг униз руку. У нагрудній кишені куртки під плащем він намацав плівку та обережно її витяг. Потім швидко проглянув — наче всі кадри на місці. Бляшанка зникла в кишені — цього разу Фаберовій. Шпигун знову схилився до Девіда. Йому вистачило одного сильного ривка, щоб із корінням висмикнути кущ, за який тримався чоловік.
— Ні! — відчайдушно закричав той, бо інша рука миттю почала вислизати з тріщини. — Це нечесно! — Крик Девіда завмер у повітрі.
Згори здавалося, що в один момент його падіння наче спинилося, але насправді Девід стрімко летів униз, аж поки гучний сплеск води не оголосив про завершення його піке. Фабер ще якийсь час спостерігав за водою, щоб переконатися, що чоловік не спливе.
— Нечесно? Ти що, не знаєш, що ми на війні? — пробурмотів агент.
На поверхні води на секунду наче з'явився жовтий плащ Девіда, але за мить там уже нічого не було. Лише скелі та море.
Фабера охопила страшенна втома. По черзі всі його рани почали даватися взнаки: пошкоджена нога, голова, синці на обличчі... Девід Роуз був просто дурнем. Поганим чоловіком і хвальком, який помер жалюгідною смертю, благаючи про порятунок. Хоча ні, хоробрості йому не бракувало — він помер за свою країну. Як і хотів. «Цікаво, чи я помру так само?» — задумався Фабер.
Потому шпигун важко підвівся й повільно пошкутильгав до перекинутого джипа.
28
Персіваль Ґодліман відчував рішучість і навіть натхнення, але коли він замислився над своїми почуттями, йому стало моторошно.
Усі ці підбадьорливі розмови — це ж для солдафонів! Інтелектуалів не беруть натхненні промови. Професор знав, що весь цей спектакль був заздалегідь зрежисований, аж до тону голосу. Але все одно це подіяло на Ґодлімана. Він купився, наче капітан шкільної команди з крикету на дешеві промови тренера.
Поки професор дістався до свого кабінету, йому вже свербіло діяти. Парасолька і плащ залишилися в шафі, і Ґодліман глянув на своє відображення в дзеркалі. Важко було не помітити зміни на обличчі, які відбулися з тих пір, як чоловік став мисливцем на шпигунів. Якось професору випадково трапилася на очі його фотографія, зроблена в 1937-му на семінарі в Оксфорді — і, як не дивно, тоді він виглядав старшим. Бліда шкіра, рідке неохайне волосся, погано поголені щоки, старечий одяг... Тепер же зміни були дійсно кардинальні: неохайна зачіска зникла (Ґодліман почав голитися майже налисо, лишаючи трохи волосся ззаду та з боків), а дешевенький учительський одяг професор змінив на дорогі костюми. Навіть його обличчя стало більш мужнім — хоча, може, так тільки здавалося. Та все-таки голитися чоловік став охайніше, а його очі сяяли по-новому.
Ґодліман сів за стіл і запалив цигарку. Власне, лише поява цієї звички його засмучувала: почався кашель. Кинути вже не вдалося, звичка швидко пустила коріння. Під час війни курили майже всі — навіть деякі жінки (що не дивно, адже коли починаєш виконувати чоловічу роботу, з'являються й чоловічі грішки). Ось дим знову зачепив горло, і професор закашлявся та відклав цигарку на жерстяну кришку, яку використовував замість попільнички. У війну стало важко з посудом.
Натхнення — це, звісно, добре, але коли ти повинен робити щось нездійсненне, то користі з тієї наснаги — нуль. Професору згадалася його курсова робота про подорожі маловідомого середньовічного монаха Томаса (Ґодліман простежував шлях мандрівника за п'ять років). Найбільшою проблемою під час дослідження став період, коли неможливо було зрозуміти, де перебував монах протягом восьми місяців — у Парижі чи Кентербері. Це ставило під загрозу цінність усієї курсової роботи. Потрібну інформацію не вдавалося знайти в жодних записах — це означало, що не було навіть мізерної можливості дізнатися про місцеперебування Томаса. Озброєний юнацьким оптимізмом, Ґодліман не захотів миритися з цим і переконав себе в тому, що десь точно має бути потрібна інформація. І це незважаючи на те, що в середньовіччі дуже мало
