Містична річка - Денніс Ліхейн

— Припини, облиш ці фантазії.

— Я не міг навіть зрозуміти, якої раси вона була. Могла бути чорною, а могла й пуерториканкою, як її мати. Могла бути арабкою. Проте білою вона не здавалася. — Джиммі подивився на свої руки, з’єднав їх між коліньми й помітив плями на кухонній підлозі — коричневу біля своєї лівої ноги, гірчичну біля ніжки стола. — Джейні померла вві сні, Тео. Я глибоко її шаную, але так воно було. Вона лягла спати й більше не прокинулася. Спочила з миром.

— Ти ліпше не говори про Джейні. Гаразд?

— А як померла моя дочка? Її вбили. Це велика різниця.

На мить у кухні запанувала тиша — насправді вона гуділа мовчанкою, так може гудіти лише порожнє помешкання, якщо кімнати під ним наповнені людьми, — і Джиммі подумав, чи в Тео вистачить дурості базікати далі. Ну ж бо, Тео, бовкни яку-небудь дурницю! Я саме в такому настрої, я мушу схопити те бубніння, яке лунає в мені, й пожбурити ним у когось.

— Я тебе розумію, — сказав Тео, і Джиммі гучно видихнув повітря крізь ніздрі. — Розумію. Але, Джиме, ти не маєш сприймати все…

— Чого я не маю сприймати? — запитав Джиммі. — Хтось приставив рушницю до тіла моєї дочки й відстрелив їй півголови, а ти хочеш, щоб я тепер думав про свої найближчі пріоритети? Скажи мені, чи таку роль я повинен тепер виконувати? Ти хочеш стовбичити тут наді мною і грати паскудного великого патріарха?

Тео подивився вниз на свої черевики й важко видихнув повітря крізь ніздрі, стискаючи й розтискаючи обидва кулаки.

— Я не думаю, що заслуговую на таку оцінку.

Джиммі підвівся й відставив свій стілець від кухонного столу. Потім підняв контейнер з підлоги, подивився на двері й промовив:

— Гадаю, Тео, нам час спуститися донизу.

— Авжеж, — сказав Тео. Він залишив свій стілець там, де той стояв, і підняв другий контейнер. — Окей, окей, — сказав він. — Я вчинив дурницю, намагаючись побалакати з тобою цього ранку, який не схожий на інші ранки. Ти ще не готовий. Але…

— Тео, облиш це. Просто не говори. Ти згоден? Окей?

Джиммі підняв контейнер і почав спускатися сходами. Він подумав, що, може, образив якісь почуття Тео, але потім вирішив, що йому до сраки його почуття. До сраки. Десь саме тепер вони почали робити розтин тіла Кейті. Джиммі досі відчував запах її колиски, а в тому медичному закладі вони вже почали розкладати скальпелі, ножі та пилочки, якими розпилюють кістки.

Згодом, коли гості трохи розійшлися, Джиммі вийшов на задній ґанок і сів під білизною, що лопотала, висячи на мотузках, які він натяг іще в суботу пополудні. Він сидів там, гріючись на сонечку, й джинсовий комбінезон Надін лоскотав йому волосся. Аннабет і дівчатка плакали всю минулу ніч, заповнили своїм плачем усе помешкання, й Джиммі здавалося, що він може приєднатися до них кожної секунди. Але він так і не заплакав. Він зойкнув лише на тому схилі, коли погляд Шона Дівайна знакував, що його дочка мертва. У Джиммі тоді вихопився з горла хрипкий зойк. Але потім він нічого не відчував. Тож тепер він сидів на ґанку й прагнув пролити сльози.

Він мучив себе картинами з життя Кейті-немовляти. Бачив Кейті на протилежному кінці пошкрябаного столу в «Оленячому острові», Кейті, яка плакала в його обіймах через півроку після того, як він вийшов із в’язниці на волю, допитуючись у нього, коли повернеться мама. Він бачив, як маленька Кейті скиглить у ванній і як восьмирічна Кейті повертається на велосипеді зі школи. Він бачив, як Кейті всміхається і як Кейті дметься, як вона у гніві шкрябає собі обличчя і як знову схвильовано його шкрябає, коли він допоміг їй за кухонним столом розв’язати важку задачу з ділення. Він бачив, як уже старша Кейті гойдається на гойдалці з Даяною та Ів протягом ледачого літнього дня, усі троє були дуже незграбними в підлітковому віці, коли ноги в них росли значно швидше, ніж решта тіла. Він бачив, як Кейті лежить долічерева на своєму ліжку, а Надін і Сара повзають по ній. Він бачив її в молодіжній сукні для прогулянок. Бачив, як вона сидить поруч із ним у його «великому маркізі» і з тремтливим підборіддям намагається з’їхати з бровки хідника того дня, коли він почав навчати її кермувати машиною. Він бачив її плаксивою та вередливою в її підлітковому віці, але ці картини подобалися йому більше, ніж її усміхнене личко.

Він бачив її, бачив, бачив, а проте не міг заплакати.

«Я плакатиму, — шепотів йому тихий голос десь у нього всередині. — Я зараз у шоці». «Але шок уже минув, — відповів він голосові. — Він минув, відколи Тео почав до мене базікати». «А якщо він минув, ти маєш щось почувати». — «І я вже щось почуваю». «Ти почуваєш смуток і горе», — сказав йому голос. «Ні, це не горе, не смуток. Це лють». — «Ти мусиш і це відчувати. Але лють минеться». — «Я не хочу, щоб вона минулася».

16

Я теж радий тебе бачити

Дейв проводжав Майкла назад зі школи, коли, завернувши за ріг, побачив Шона Дівайна та ще одного чоловіка, що прихилилися до корпусу чорного «седана», запаркованого біля будинку Бойлів. Чорний «седан» мав номери адміністрації штату й таку кількість антен, яка могла б забезпечити його радіозв’язок навіть з Венерою. Лише скинувши одним оком на Шонового супутника з відстані п’ятнадцять ярдів, Дейв зрозумів, що той також полісмен. Він мав характерне для копа підсмикнуте, трохи випнуте вгору підборіддя, й відхилявся цей чоловік назад на підборах характерним для копів способом, зберігаючи при тому такий вигляд, ніби готується стрибнути вперед. І якщо всього цього було замало, щоб переконати, то стрижка під горщик на голові чоловіка сорока років із лишком та окуляри в золотій оправі не лишали найменших сумнівів.

Рука Дейва міцніше стислася навколо Майклової, а в грудях виникло таке відчуття, ніби хтось опустив ніж у крижану воду, а потім притулив лезо до його легень. Він майже зупинився, його ноги намагалися прикипіти до хідника, але щось штовхало Дейва вперед, і він сподівався, що вигляд у