Подружжя по сусідству - Шері Лапіння

— Зрозуміло, — сказав Річард, потроху відпиваючи свій напій.

Запала довга тиша. Марко зрозумів, що він нічого не пропонуватиме. Він змусить Марко просити. Марко звів очі від келиха й подивився на суворе обличчя свого тестя.

— Чи не могли б ви дати мені ще одну позику, щоб я міг подолати цей складний період? — запитав він. — Ми оформимо це як справжню позику. Цього разу я візьму її під відсоток.

Марко взагалі не розглядав можливості, що його тесть може відмовити. Він не думав, що Річард наважиться, бо що тоді буде з його донькою? Найбільше він намагався уникнути цього плазування, цього моменту, коли вимушений просити допомоги, коли ставить себе у залежність від Річарда.

Річард поглянув на нього холодними очима.

— Ні, — відказав він.

Навіть і тоді Марко неправильно його зрозумів. Він думав, що Річард відмовляється від відсотків.

— Ні, справді, я хочу їх виплатити. Сотні тисяч буде достатньо.

Річард нахилився вперед у своєму кріслі, нависаючи величезною скелею над маленьким столиком між ними.

— Я сказав — ні.

Марко відчув, як кров приливає до обличчя й воно червоніє. Він нічого не зміг відповісти. Він не міг повірити, що Річард не жартує.

— Ми більше не дамо тобі грошей, Марко, — пояснив Річард. — І не позичимо теж. Розбирайся сам.

Він знову сперся на спинку свого зручного клубного стільця.

— Я одразу бачу, у що не варто вкладати гроші.

Марко не знав, що відповісти. Благати він не збирався. Якщо вже Річард щось вирішив, намарне було намагатися його переконати. А він, вочевидь, уже прийняв рішення.

— Ми з Еліс однаково до цього ставимося — ми вирішили більше не займатися такою благочинністю, — додав Річард.

«А як же ваша донька?» — хотілося запитати Марко, але йому відібрало мову. А потім він зрозумів, що вже знає відповідь.

Річард розповість про це Анні. Розкаже доньці, як вона помилилася з вибором. Їм із Еліс ніколи не подобався Марко. Вони терпляче чекали на цей день. Вони хотіли, щоб Анна його покинула. Забрала дитину й пішла. Звісно ж, — саме цього вони й хотіли.

Марко не міг цього допустити.

Він рвучко звівся на ноги, вдарившись колінами об низенький столик.

— Добре, — сказав він. — І сам впораюся.

Він розвернувся й пішов із зали, засліплений люттю й соромом. Він сам перший розповість усе Анні. Розкаже, який покидьок насправді її батько.

День добігав до вечора. Лишався час на ще одну чарку, перш ніж іти додому. Він швидко хильнув у звичному барі, а потім пішов на прогулянку. Брюс був уже там, на лавочці. Ось це й була точка неповернення. Момент, коли шляху назад уже не було.

— Виглядаєш кепсько, — сказав Брюс до Марко, коли той сів на лавочці біля нього.

Марко справді був приголомшений. Йому коштувало великих внутрішніх зусиль звернутися по допомогу, але він і не припускав, що Річард йому відмовить. Бізнес можна було врятувати, Марко був упевнений. Були досить великі борги, клієнти, що не заплатили. Але були й нові, на яких він полював, — вони просто повільно приймали рішення. Усе й досі могло скластися добре, якби ж йому тільки дістати десь трохи грошей. У нього й досі були амбіції. Він досі вірив у себе. Йому просто потрібна була свобода для маневрів. Потрібна готівка.

— Мені потрібні гроші, — сказав Марко Брюсу. — Не знаєте лихварів?

То був лише наполовину жарт. Він знав, що виглядав загнаним у глухий кут.

Але Брюс сприйняв його серйозно. Він повернувся убік, аби пильніше поглянути на Марко.

— Ні, я не знаю лихварів. І, в будь-якому разі, цього робити не варто.

— Ну, інших шляхів я, чорт забирай, не бачу, — сказав Марко, проводячи рукою по волоссю й сердито витріщаючись на ріку.

— Можеш оголосити про банкрутство й розпочати спочатку, — сказав Брюс, трохи поміркувавши. — Багато хто так робить.

— Цього я зробити не можу, — вперто заперечив Марко.

— Чому? — запитав Брюс.

— Тому, що це вб’є мою дружину. Вона… вона зараз дуже чутлива. Після народження дитини, знаєте. — Марко нахилився вперед, поставивши лікті на коліна й затуливши обличчя долонями.

— У тебе є дитина? — запитав Брюс здивовано.

— Так, — сказав Марко, зводячи на нього очі. — Дівчинка.

Брюс відхилився й серйозно подивився на нього.

— Що? — запитав Марко.

— Нічого, — швидко відповів Брюс.

— Ні, ви хотіли щось сказати, — наполягав Марко, випростуючись на лаві.

Було очевидно, що Брюсу спало щось на думку.

— Як батьки твоєї дружини ставляться до вашої доньки?

Марко відповів:

— Моляться на неї. Вона їхня єдина внучка. Розумію, до чого ви хилите. Вони дадуть гроші на її освіту, можливо, відкладуть щось до її повноліття, але вони оформлять це в такий траст, до якого мені буде зась. Це не допоможе.

— Якщо тільки не підійти до цього творчо, — сказав Брюс, нахиливши голову.

Марко витріщився на нього.

— Це ви про що? — Марко озирається, аби переконатися, що їх ніхто не чує, але на пляжі тільки вони.

— Вони не дадуть грошей тобі, але закладаюся, вони дуже швидко викладуть грошенята, аби повернути свою єдину внучку.

— Що ви таке пропонуєте? — прошепотів