Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук

Дробаха провів долонею по рідкому волоссі.

— Пізно вже…

— І це кажете ви? Так послухайте мене! Ніколи й нікому не буває пізно, і я вас зроблю якщо не хлопчиком, то принаймні помолодшаєте на десять років.

Слідчий з сумнівом похитав головою:

— Якби-то ми могли молодшати!..

— Ви прийдете до мене завтра, і ми поговоримо на цю тему. Я вам скажу: ніхто не хоче зараз іти в перукарі, вони не розуміють, яка це робота і як можна побалакати із справжнім клієнтом. Овва, які бувають клієнти! — старий поцілував кінчики пальців. — Я стільки набалакався за своє життя, що став удвоє розумніший.

— Точно, Науме Марковичу, — втрутився завідуючий. — Тому ми разом з вами й завітали сюди.

— Бачу ж! — погодився той. — Ну, була в нас розмова, їхав один в Ізраїль. Я, звичайно, не схвалюю цього: чого пхатися туди, народився тут і помирай тут. А йому нової батьківщини схотілося. Але ж він хоче й там улаштуватися, звичайно, кожен хоче, та не кожен може. А в того типа гроші були, розумієте, наші гроші, а там золото потрібне, то Розалія йому й діставала. Хто там у неї цим займається, не знаю, дядько чи дід, кажуть, такі родичі, що на однім сонці онучі сушили, проте дістала. І той уже поїхав.

Дробаха трохи пожвавішав.

— І все ж дід чи дядько? — спробував уточнити. — Може, чули прізвище?

— Родич, — пояснив Наум Маркович, — чув, що родич, а от хто… Краєм вуха чув і більше нічого не знаю.

— У Києві живе?

— А де ж іще? Вони з тим типом до нього після роботи їздили.

— У який район?

— Не знаю. Що чув, сказав, мене Михайло Гнатович попросив, тому й розповів. Не люблю бариг, і кожен мусить працювати чесно! — Він виголосив цю сентенцію патетично, і Дробаха подумав, що старому, певно, було важко піти до прокуратури, знає, що даремно сюди не ходять і чим це загрожує Ютковській та її невідомому родичу. І все ж пішов, бо справді звик працювати й жити чесно і всілякі махінації йому — як кістка в горлі.

— Спасибі, Науме Марковичу, — сказав щиро. Перукар підвівся.

— Тільки от що, — попросив, — щоб ніхто не знав. Ви та Михайло Гнатович, бо люди різні є, і дехто може подумати…

Дробаха підвів угору руки.

— Вважайте, тут умерло, — запевнив. Коли перукарі пішли, подзвонив Каштанову.

— Де наш Шерлок Холмс? — запитав. — Ще в Одесі й чи довго йому там вештатися? Тут потрібний. — Розповів про бесіду з перукарем.

— Зараз викличу Одесу, — пообіцяв Каштанов. — А поки давайте зробимо так. Лейтенант Зозуля спробує побалакати з тіткою Ютковської…

Хаблак поворушився й розплющив очі.

Невелика й недбало обставлена кімната, брудні стіни, й лампочка без абажура звисає зі стелі. У кутку — стіл, на ньому пляшки, ковбаса, сир і консерви. За столом п’ють горілку троє — боком до нього Гоша: жує, і хрящуваті вуха рухаються.

Бармен скосив на Хаблака уважне око, відірвався від столу.

— Очуняв, — мовив. Присунувся разом із стільцем до фотеля, в який посадили Хаблака. — Ну, привіт, — зблиснув очима, — вибач, звичайно, за не зовсім ввічливу зустріч, але ж так належить. У нас з ментами розмова коротка: перо в бік, тіло в багажник — спробуй знайти.

Хаблак знизав плечима. Руки зв’язані, й голова болить. Видно, оглушили зі знанням справи.

Двоє, не відриваючись від закуски, обернулися й з цікавістю спостерігали за розмовою. Зовсім незнайомі. Один кремезний, з бичачою шиєю, лисий, голова аж блищить, другий з вусиками й нахабними очима, років тридцяти.

— Ви що, збожеволіли? — прохрипів Хаблак. — Кидаєтесь на людей…

— На людей ми не кидаємося, — розважливо пояснив Гоша. — Ми кидаємося лише на тих, хто пхає носа не в свої справи.

— Я що, ліз до вас? — удав, що злякався, Хаблак. — Він сам підійшов до мене, ваш Вова, і я не винуватий, що ми не зійшлися…

— Поплач! — зловтішно сказав Гоша. — Поплач в останні свої хвилини, але нікого ти цим плачем не розчулиш, бачили ми тут усяких!

Хаблак подумав: невже вистежили їх з Волошиним чи побачили, як людина Волошина йде за ним? Але ж старший лейтенант обіцяв підстрахувати його — чи встигне? Принаймні якщо він і справді вклепався, треба затягти розмову, тоді хлопці Волошина зрозуміють: щось негаразд, і прийдуть на допомогу.

Лисий підвівся з-за столу, в руках тримав шмат важкої свинцевої труби.

— Кінчатимемо? — запитав байдуже.

— Давай! — відсунувся Гоша, звільняючи місце перед фотелем.

Хаблак заплющив очі. Невже судилося так безглуздо загинути?

— Дурні, — сказав нараз якомога спокійніше, — я гадав, що маю справу з діловими людьми, а виявилось — звичайні бандити, які цікавляться гаманцями й годинниками.

— Ми — за гаманцями? — люто ступив уперед лисий. Розмахнувся, та Гоша перехопив його руку.

— Розв’яжи, — кивнув на Хаблака.

— Але ж…

— Я сказав!

Лисий неохоче підвів Хаблака за комір, розв’язав руки. Капітан поворушив пальцями — зовсім затерпли. Пригладив волосся.

— Жартівники! — мовив з презирством.

Гоша сухо реготнув.

— Перевірка, — пояснив. — Без цього нам ніяк не можна, сам розумієш, по голівці нас не гладять, і кожен новий клієнт…

— А якщо б я зламав собі шию на сходах? — перейшов у наступ Хаблак.