І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Зрештою, і в інших відомствах тоді теж були труднощі з перевіркою іноземних дикторів. Бо трохи згодом Геббельс видав оте розпорядження номер десять, яке не втратило своєї чинності протягом усієї війни. Зміст його Гегеман пам'ятав ще й досі. Він читав його тоді, мов послушник отченаш. Читав його й перечитував, і це майже ввійшло в його звичку, бо цей циркуляр був чимось на зразок охоронної грамоти, своєрідним алібі: «Оскільки керівники різних редакцій служби радіомовлення не знають мови країни, на яку ведеться передача, то з допомогою партійних функціонерів потрібно підшукати відповідних осіб на посаду помічника. Як завжди, при цьому керуватися правилом, що політична надійність важливіша від знання мови».
Ось так воно й було. О'Дейвен і далі сам, на власну відповідальність перекладав матеріали для своїх передач. Допомагали йому отой доктор чи хто він там такий, філолог, який трохи знав ірландську, та Беата Келлер, молода студентка, що вивчала гаельські мови. На цю роботу її послали у військовому порядку прямо з університетської лави.
За рік після того як Гітлер оголосив війну ще й Сполученим Штатам Америки, Гегеманів відділ збільшився й на деякий час зріс його авторитет. Виникла потреба звертатись по радіо й до багатьох ірландців, які жили в Сполучених Штатах. Для цієї мети однієї людини було замало, тому О'Дейвен вимагав підкріплення. Але де ж його взяти? Звичайно, серед військовополонених, бо у британській армії воювало багато солдатів з Північної Ірландії, яка належала до Великобританії. Необхідних людей підшукував О'Дейвен.
Звичайно, Гегеман супроводжував його в поїздках по таборах, але вирішувати він не міг майже нічого. Потрібна була виразна вимова, знання історії, а що в цьому тямив гауптштурмфюрер?
У всякому разі протягом 1942 року маленька редакція служби радіомовлення на Ірландію трохи збільшилась, і на О'Дейвена автоматично, без якихось застережень, почали дивитися як на її керівника.
Так воно й було. І нічого займатися пересудами. Усе можна доказати. Навіть без живих свідків. Бо цих ірландців — на трьох із них дав згоду Гуттерер — усіх трьох теж стратили. Двох одразу ж після похорону О'Дейвена, третього — трохи пізніше і, як виявилося зараз, трохи запізно. Але розстріляли і його, а потім десь зарили — вже без помпезного похорону, як О'Дейвена, без містера Варнока у траурній процесії, без парасоля й чорного котелка.
І після всього ще й зустрічатися з ним! Із цим Вільямом Варноком, колишнім уповноваженим ірландського уряду в Берліні, а після війни — кілька років постійним послом у» Бонні! Але дорога була недалека. Від берегів ІІІпре до берегів Рейну. Та хіба все, що вціліло у тому кривавому смерчі так чи інакше не потрапляло сюди, у сповиту туманом, запаскуджену федеральну столицю? І поводилось воно попервах дуже тихо, а згодом не дуже скромно. І майже завжди просувалося по службі — від гауптштурмфюрера до радника міністерства, від референта Ріббентропа до федерального канцлера.
Зрештою, світова історія обійшлася з ними дуже м'яко й видала їм ролі у великій комедії. Варнока зняли раніше, ніж Кізінгер очолив уряд. А то інакше б…
Арнольд Гегеман махнув рукою. Він стояв біля вікна, а не перед картиною на стіні, стояв і дивився, знову нічого не бачачи. Якщо гарненько подумати, міркував він, то Кізінгер сам винен у всьому балагані. Це ж треба — в людини таке минуле, а вона стверджує, що нічого, ну геть нічого не знала про всі ті мерзоти, які чинилися у «третьому рейху». «До мене доходили певні чутки, але про них чули всі», — заявив він перед судом.
І тут почалося… Треба було пустити в хід усе, може, навіть піти по трупах, аби тільки обілити й так незаплямовано-чисту репутацію пана федерального канцлера.
Але ж, ясна річ, на карту було поставлено й репутацію Федеративної Республіки. Він, Гегеман, не заплямував її нічим. Коли його невдовзі після війни запитали те саме, він не відмагався. Заперечувати все — нічого не дало б. Єдиний вихід і порятунок — покірно згоджуватись, посипаючи голову попелом.
«Звичайно, — казав він тоді, — звичайно, іноді й до моїх рук потрапляв певний документ, зміст якого наганяв на мене жах. Але по службі я не мав нічого спільного з подібними справами, це ви можете перевірити будь-коли. Однак у мене поступово зароджувалась страшна підозра, і я визнаю це без вагання. Ішлося про такі мерзенні речі, що я навіть не зважувався запитувати чи перевіряти. Джерелами інформації, які, при певних зусиллях з мого боку, були б мені, може, й доступні, я не тільки не користувався, а уникав їх, мов чорт ладану. У цьому моя вина, коли хочете. А тепер — судіть!»
Отак треба було поводитись, пане доктор Кізінгер. А тоді хай буде, що буде. І якби цей О'Дейвен назбирав тоді сотні доказів проти мене — я не злякався б жодного з них. Мене лякає зовсім інше, пане федеральний канцлер, і саме протилежне, але про це ви не здогадуєтесь, то воно й добре.
Гегеман знову махнув рукою. Отаке ще лізе в голову, подумав він. Думки ці, мов perpetuum mobile, підганяють одна одну. Розганяються самі по собі, а сили треба докласти лиш тоді, коли доводиться їх гальмувати. А що йому в ці хвилини до федерального канцлера? Зараз треба дочекатися вечора, зустрітися з Шарфом і признатися.
Арнольд Гегеман відійшов од вікна й повернувся до письмового столу. Як йому триматися? Довго роздумувати не довелось. Було старе правило, яким він раніше іноді захоплювався, проводячи допити, а зараз вирішив скористатися ним сам: у явно відомому або незаперечному зізнатися повністю, але при цьому помилятися, щось заперечувати, важко згадувати, робити наголос на супровідних обставинах і на другорядних речах та, перш за все, відвертати увагу, весь час відвертати увагу, поки Шарф у своїй нетерплячці чи, може, в зацікавленні все-таки обмовиться, що йому вже відомо.
Зустрілись вони в «Ексцельсіорі». Не під вечір, як пропонував доктор Гегеман, бо Шарф хоча й погодився на шістнадцяту годину, потім усе-таки відмовився й велів передати, що мусить дочекатися якогось повідомлення. А пізніше
