Той, хто вбиває - Кріс Тведт

— Я цього не знав.

— От бачиш! Ти класний адвокат. Але найменшого уявлення не маєш, що таке розслідування. Тут ти аматор. Ти плутаєш маленький фрагмент з цілісною картиною, і в цьому твоя проблема. З твоєї перспективи, саме Юсеф Мардал є сполучною ланкою між жертвами. Зі своєї перспективи я бачу понад тридцять років спільної історії і незчислені ймовірні точки дотику, які ми систематично й ґрунтовно досліджуємо. Дякую за допомогу, Бренне. Спадуть на думку ще якісь цікавенькі ідеї, шли листівку!

Вдома я зашпортався за картонну пачку під самими дверима. Сюнне забрала від Дідріка свої речі, а тепер заносила пачки з одягом та різними дрібницями на другий поверх.

— Бачилася з ним? — запитав я, допомагаючи їй тягати речі.

— З Дідріком? Ні. Я спершу зателефонувала в лікарню і запитала, чи він, часом, не чергує. Не хотіла застати його вдома. Не бажаю ніколи більше його бачити, — вона потрясла головою, ніби намагалася струсити небажані згадки. — Забудь про Дідріка. Краще розкажи, чим нині займався?

Я усміхнувся, і вона всміхнулася. То було типове запитання старих подружніх пар, людей, які знаються уздовж і впоперек. «Як було на роботі, любий?»

— Їздив до Управління. Прийшов свіжий лист з погрозами.

Усмішка зникла з обличчя Сюнне.

— Що сказав Маркюссен?

— Назвав мене аматором, — і я переказав їй нашу розмову.

— Ти ж намагався допомогти — сказала Сюнне, обурено стаючи на мій захист.

Я стенув плечима.

— Та так, але і він мав рацію. Я дивлюся винятково з власного кута зору. І все ж не можу позбутися думки, що Юсеф тут якось замішаний.

— Можливо, але як?

— Спробуй уявити, ніби ти ненавидиш Юсефа Мардала, він знищив твоє життя або життя когось з твоїх близьких, — гарячково пояснював я. — Тоді цілком імовірно, що загальне захоплення Юсефом сприйматимеш як жорстоку провокацію, як ще одну наругу над собою, і звинувачуватимеш тих, хто йому допомагає. І Барбара, і Геллє доклалися до реабілітації Мардала, вони змінили його імідж з брутального сатаніста на культову фігуру в літературі.

Сюнне наморщила чоло.

— Знову повертаєшся до Тулосів, так?

— Вони мають мотив. Мусиш визнати...

— Гадаєш, поліція про це не подумала? «КРИПОС» теж долучилося до розслідування, а ти знаєш, як ретельно вони працюють. Якщо Борд Тулос «наш» чоловік, то вони мають ресурси докопатися до істини. Не бери до голови, Мікаелю!

— Що ж, твоя, мабуть, правда...

Розділ 57

Але я не міг не брати до голови. Зовсім не брати...

Сюнне мала, звісно, рацію, коли сказала, що в поліції значно більші ресурси, ніж у мене, але мені не подобалося, як зверхньо відкинув мої ідеї Ґюннар Маркюссен. Я не вірив, що вбивства й листи з погрозами ніяк між собою не пов’язані. Усі інстинкти мені підказували: взаємозв’язок існує, усе навколо цієї справи якось в’язалося, от тільки не розумів, як. До того ж, це починало торкатися мене особисто.

Погрози лякали й розлючували водночас. Я злостився, бо щоразу, виходячи надвір, мусив озиратися через плече. А коли повідомив у конторі про останній лист, пані Сьоренсен заявила, що шукатиме іншу роботу.

Формально я все ще адвокат Юсефа, переконував я сам себе. Тому мав право й обов’язок вивчити всі варіанти задля з’ясування істини. Хоч поліція багато про що подбала в ході розслідування, але ж, напевно, не про все. З поля зору їхніх радарів — та й мого — випадала постать Тьондера Тулоса. Якби не слова Юсефа Мардала, що Тьондер не настільки скалічений, як вдає, сам би я ніколи не засумнівався. Тоді я відкинув будь-які припущення як вигадку Юсефа, його бажання вигородити себе й перекласти підозри на іншу людину. А якщо це правда?

Я пригадав своє здивування того різдвяного дня, коли я вперше побачив, як прудко й легко рухався Тьондер. Але не надав тому великого значення, та, коли сумнів пустив глибше коріння, уже не зміг його позбутися. Відомі ж непоодинокі випадки вдалого обману соціальних служб. У моїй адвокатській кар’єрі подібне також траплялося. Я знав, як далеко готові зайти люди в використанні щедрості держави з високим добробутом, і не вірив у надзвичайну безкорисливість родини Тулосів. У своєму житті вони скоювали й гірші злочини, ніж шахрайство.

О сьомій я зупинився біля крамнички. Вона була зачинена, але я пам’ятав, що казала продавчиня. Щосереди, увечері, Борд Тулос грав у карти з давніми друзяками. Я став так, щоб бачити дорогу. Не велика біда, якщо Тулос упізнає авто, може, й узагалі його не помітить. Старенький чорний «мерседес-універсал» не з тих транспортних засобів, які привертають увагу. Про всяк випадок я опустив дашок від сонця, щоб приховати обличчя, і наготувався чекати.

Важко було не розгубити увагу, проте надто зосереджуватися теж не було потреби. Коли Борд Тулос з’явився за чверть перед восьмою, я відразу впізнав його авто за характерним синім кольором, хоч і не встиг розгледіти обличчя водія за кермом, бо той швидко шмигнув повз мене.

Я завів двигуна і поволі рушив з місця. Цього разу не під’їжджав до самого подвір’я, залишив свого «мерседеса» у кишеньці автобусної зупинки на головній дорозі, перевіривши спочатку розклад руху на стовпі. До ранку жодного автобуса не передбачалося.

Попри захмарене небо, вечір був теплий. Золотиста смуга на горизонті обіцяла погожий завтрашній день. Я спускався стрімким схилом вулиці, обдумуючи тактику візиту. Жодного сенсу дзвонити в двері. Якщо Тьондер зумів обвести довкола пальця лікарів і соціальні служби, то заввиграшки обдурить і мене. Я хотів лише поспостерігати за ним. Не видаючи своєї присутності. Можливо, то був не найліпший у світі план, але кращого я не придумав.

Я не пішов через подвір’я між будинками, а обійшов хутір знизу, з тилу. Тримався лівого боку, там було не так похило. Видершись на схил, я рушив до кута маленького одноповерхового будиночка, де мешкав Тьондер. Перед фасадом викладена пласкими каменями тераса. Біля самої стіни, під дашком, стояли два дерев’яні стільці, помальовані морилкою, зі смугастими подушками-сидіннями. У вікнах світилося.

Я нерішуче зупинився, потім підійшов ближче й зазирнув досередини. Нікого. За кілька секунд у проймі дверей на протилежному кінці вітальні щось майнуло, на підлогу впала тінь. Я чекав, але більше нічого не ворушилося, ніхто не з’явився у полі зору.

Я помітив, що вітальня не мала виходу на терасу. Дивно...