Гіркий сміх - Пер Валє

Про себе Єрансон каже, що народився у фінській парафії Стокгольма 4 жовтня 1929 року в родині електрика Альгота Еріка Єрансона і Беніти Єрансон (дівоче прізвище Рантанен). Тепер він працює продавцем у фірмі «Імпорт», Стокгольм, Голландарегатан, 10.

Єрансон визнає, що зустрічався з Тересою Камарайо, але не в останні місяці перед її смертю. Уперше — в квартирі на Свартсмангатан, де були присутні також багато інших осіб. Із них він пам'ятає тільки якогось Карла Оке Біргера Свенсона-Раска. Вдруге Єрансон зустрівся з нею в пивниці на Голландарегатан. Свенсон Раск був присутній і цього разу. Єрансон каже, що точно не пам'ятає дати, але запевняє, що ті зустрічі мали місце через кілька днів одна після одної десь наприкінці листопада й на початку грудня минулого, тобто 1950 року. Єрансон каже, що більше нічого не знає про Тересу Камарайо.

З 2 по 13 червня Єрансон перебував у Екше, куди поїхав своєю власною машиною номер А 6310 і, виконавши завдання — продавши партію одягу для фірми, де він працював, — вернувся в Стокгольм. Єрансон має машину марки «Морріс мінор», модель 1949 року. Допитуваний прочитав протокол і погодився з ним.

Вів допит (підпис).

Треба додати, що названий вище Карл Око Біргер Свенсон-Раск перший повідомив поліцію про зв'язки Єрансона з Тересою Камарайо. Перебування Єрансона в Екше підтверджує персонал міського готелю. Допитаний з цього приводу бармен названого вище готелю Свернер Юнсон засвідчує, що 10 червня Єрансон сидів у готельному-ресторані до 23-ї години вечора, аж поки ресторан закрили, і був п'яний. Свідченням бармена можна вірити, тим паче, що їх підтверджують записи в готельному рахунку Єрансона».

— Ну от, — мовив Кольберг. — Справа ясна. Поки що.

— Що ти тепер думаєш робити?

— Те, що не встиг зробити Стенстрем. Поїхати в Екше.

— Уламки починають складатися в одне ціле, — сказав Мартін Бек.

— Так, — погодився Кольберг. — А де Монсон?

— Мабуть, у Гальстагаммарі, шукає сторінку протоколу. В Стенстремової матері.

— Він так легко не здається, — сказав Кольберг. — Шкода, що його немає. Я хотів узяти його машину, бо в моїй щось негаразд із запаленням.

Кольберг поїхав до Екше вранці восьмого січня. Він їхав цілу ніч, триста тридцять п'ять кілометрів у хуртовину, по заметах, але не дуже втомився. Міський готель біля ринку виявився гарною старовинною будівлею, що чудово вписувалася в ідилічну картину зимового містечка, ніби взяту з святкової листівки. Бармен Свернер Юнсон помер десять років тому, але копія готельного рахунку не згубилася, хоч її кілька годин довелося шукати в запорошеній картонній коробці на горищі.

Рахунок підтверджував, що Єрансон мешкав у готелі одинадцять діб. Він щодня їв і пив у готелі й підписував ресторанні рахунки, які додано до плати за житло. Були й інші додатки, наприклад рахунок за телефонну розмову, але номера, по якому дзвонив Єрансон, не вказано. Проте Кольбергову увагу відразу привернуло щось інше.

Шостого червня 1951 року готель у рахунок Єрансона заплатив п'ятдесят дві крони й двадцять п'ять ере одній автомайстерні. За ремонт і перегін машини.

— Чи ця майстерня ще й досі є? — спитав Кольберг господаря готелю.

— Є і протягом двадцяти семи років не міняла власника, їдьте в напрямку Лонганеса і…

Чоловік, що двадцять сім років тримав майстерню, недовірливо подивився на Кольберга.

— Кажете, шістнадцять з половиною років тому? Як же я, в біса, можу пам'ятати, кому тоді ремонтував машину?

— А ви не ведете записів?

— Веду. З цим у мене все гаразд.

Десь за півгодини господар автомайстерні знайшов книгу за 1951 рік. Він не хотів випускати її з рук, а обережно гортав сторінки сам, поки знайшов потрібну дату.

— Шосте червня, — мовив він. — Ось цей запис. Машину забрано від готелю, так і є. Розрядився акумулятор, Та музика коштувала йому п'ятдесят дві крони і двадцять п'ять ере, з пригоном і всім.

Кольберг чекав.

— З пригоном, — промурмотів господар майстерні. — Яке безглуздя. Міг вийняти акумулятор і сам його привезти.

— А про машину є якісь дані?

— Є. Стривайте… зараз… Важко прочитати. Хтось мазнув масним пальцем по номері. В кожному разі машина була стокгольмська.

— Ви не знаєте, якої марки?

— Чому ж. «Форд Ведетта».

— А не «Морріс мінор»?

— Коли тут написано «Форд Ведетта», то так і було, можу заприсягтися, — відповів господар майстерні: — «Морріс мінор»? Та це ж як небо і земля!

Кольберг забрав з собою книгу, хоч йому довелося півгодини вмовляти господаря і навіть погрожувати йому. Коли він нарешті хотів уже вийти, той сказав:

— Принаймні тепер я знаю, чому він викинув гроші на пригін.

— А чому?

— Бо він був стокгольмець.

Коли Кольберг повернувся до готелю в Екше, був уже вечір. Він змерз, зголоднів і стомився, тому не сів за кермо машини, а взяв собі номер у готелі. Тоді викупався і замовив обід, а чекаючи, поки йому принесуть їжу, двічі поговорив по телефону. Спершу з Меландером.

— Ти не міг би мені сказати, хто з перерахованих у списку осіб п'ятдесят першого року мав машину і якої марки?

— Міг би. Завтра вранці скажу.

— І якого кольору був Єрансонів «Морріс».

— Гаразд.

Потім він зателефонував Мартінові Беку:

— Ти не міг би комусь доручити, хай дізнається, хто був власником фірми на Голландарегатан, коли там працював Єрансон, і чим вона торгувала?

— Звичайно, міг би.

— Я вернуся близько дванадцятої.

Кольберг зайшов до ресторану й сів їсти. За столом він раптом згадав, що вже зупинявся в цьому готелі рівно шістнадцять років тому. Він тоді розслідував убивство в таксі. Винних знайшли за три