Червона Офелія - Лариса Підгірна
Біличенко промовчала. Кинула байдужим поглядом на Остапенка, на вартових, що стояли біля автівки.
Обернулася до Марка.
— Ну… прощавай! Пам’ятай, що я тобі сказала: я кохала тебе. Увесь цей час, поки ми були разом.
Далі все сталося так блискавично, що ніхто навіть не зумів усвідомити, як вона одним швидким рухом вибила зброю з Маркових рук. Вистрелила у Снігіріва, двома пострілами вклала вояків, і поки Остапенко діставав свій револьвер, кинулася до автівки.
Ще один постріл пролунав їй у слід, та вона вже завела авто, натиснула на газ, і авто Розвідочної управи вирвалося з подвір’я маєтку.
— Наздоганяй її, Марку! — прохрипів Снігірів. — Наздоганяй! Чого чекаєш… З його плеча струменіла кров. — От лярва! — лаявся генерал-хорунжий. Євген Остапенко кинувся до Снігіріва, затиснув рану.
— На чому, трястя його матері? — крикнув Марко у відповідь. — На чому її наздоганяти?
— У нас є мотоцикл пана поручника! — гукнув один із прикордонників, що вибіг з маєтку на звуки пострілу. Я вчора особисто повний бак солярки залив! Пан поручник планував до Волочиська їхати на днях.
— Де він? — гукнув Марко. — Давайте його сюди!
Поки вояк кинувся виганяти мотоцикла, на подвір’я вибіг і Казиміренко.
— Давай, Марку, по тарнорудській дорозі вона далеко не втече. Ти на мотоциклі, а ми слідом, із хлопцями, вантажівкою. Вона з твоєю зброєю чи що? Бери, бери мого… Швидко! Он, хлопці вже завели!
Марко ганяв на мотоциклі хіба що кілька разів в Одесі, під час навчання у школі прапорщиків. Та й то, суто символічно — машина недосконала, особливо коли чмихає розжареною соляркою тобі на ноги.
Та думати часу не було.
Ревіння мотора пролунало Тарнорудою, наче ревіння якогось страшного звіра. Він виїхав за некрополь, на горб. Автівка Розвідочної управи, стрибаючи, мчала попереду. Поганою дорогою Белла не могла їхати на повну швидкість. До того ж, Марко зауважив, як носило автівку з боку в бік — водієм вона була, вочевидь, поганеньким. Якщо так, він зможе її наздогнати. У його револьвері достатньо куль, вона буде відстрілюватися, і точно, запекло. Зараз на кону її власне життя… Навряд чи вона смиренно захоче його подарувати.
Вітер бив по обличчю, наче рушником. Який дурень! Який телепень! Застиг, наче вкопаний, поки вона свої теревені правила!
Ще й револьвер, майже віддав! Чому вона вистрілила не в нього, а в Снігіріва? Ще й тих двох хлопченят ні за що положила…
Автівка гнала на Волочиськ. Куди вона сподівається втекти? Її ж на пропускному пункті й розстріляють… Та Біличенко гнала, хоч і невпевнено, але цілеспрямовано. Вочевидь, у неї був якийсь план, на щось вона сподівалася!
Марко оглянувся: вантажівки з прикордонниками позаду видно не було. Поки там розмакітряться… Додав газу, скорочуючи відстань. Спробував вистрілити. Даремно. Невже він не наздожене її?
Белла скермувала у бік річки. Там, проминувши стороною пропускний пункт, можна було виїхати навпростець до мосту, на Підволочиськ.
Невже розраховувала прорватися через польський кордон? Сподівалася там залишитися цілою?
Марко помчав швидше. Гаряча солярка бризкотіла по ногах. Хто вигадав ці дурнуваті мотоцикли?
Зробив постріл, другий… Авто мчало, не розбираючи дороги. Белла рятувала своє життя, навіть не відстрілюючись у відповідь.
Попереду завиднівся міст. Марко додав газу. Ще трохи, ще… Казиміренків «Браунінг» видавався у руці чужим, незвичним на дотик.
Швед стиснув зброю в руці, прицілився. Авто Белли, що вже виїхало на міст, підстрибнуло, наче у якомусь шаленому танці. Марко, цілячись у колесо, вистрілив удруге. Зараз із такої відстані він міг би їй запросто поцілити в голову, та щось зупиняло, не давало натиснути на гачок.
Зрештою, вона ж потрібна Снігіріву живою… А йому? І йому, бо повинен ще раз подивитися в ці блакитні, брехливі очі.
Зробив третій постріл, і авто Белли крутнулося, затанцювало серед мосту. Він поцілив їй у плече. Бачив, як вона втратила кермування, як автівка з розгону полетіла вбік, із силою вдарившись об металеві поруччя. Від потужного удару Белла вилетіла через поруччя, просто в Збруч. Марко гнав, як навіжений.
Ось, ще трохи! Зупинив мотоцикл, кинувся до поруччя мосту. Вона, очманіла від падіння, то виринала, то знову зникала під водою, борсалася щосили, намагаючись утриматися на плаву. Не роздумуючи, стрибнув униз, просто у повноводий потік. Схопив рукою за волосся, потягнув до себе.
Прострелене плече кривавило. Блакитні очі обезуміло дивилися на нього.
— Ненавижу! Ненавижу! — закричала вона раптом російською.
— За що? — запитав, горнучи до берега. Притиснув руки до тіла, аби не билася так сильно. Белла трохи заспокоїлась. І коли він ніс її на руках, дрижала, як у пропасниці.
Уже на березі, вклавши її на траву, відірвав шматок своєї сорочки, аби перев’язати поранене плече.
— Марку… Марку! — простогнала вона. — Не можна бути таким. Не можна бути таким хорошим. Не змушуй мене ненавидіти тебе перед смертю!
— Ну чому ж, перед смертю? Ти ще поживеш трохи! — проказав, зав’язучи туго кінці тканини. Що-що, а у вогнестрільних пораненнях та перев’язках він тямився добре. — Не ворушися, Олесю, рана не смертельна.
Вона зайшлася сміхом, змішаним із риданням.
— Ти все ще живеш якимись ілюзіями? Ти знущаєшся з мене? Не смертельна… Наче мені не все одно!
— Не все одно! Поки людина жива, їй не все одно!
— Твої мене розстріляють, тож яка різниця, коли я помру? Зараз чи потім, через тиждень?
— Помовч, не ворушися! — наказав він, усадовлюючи її так, аби вона могла опертися на нього. — Що ти наробила, Олесю! Чому не зупинилася, коли ще було можна? Заради чого? — промовив з болем.
Торкнувся її мокрого волосся, прогорнув з чола.
— Ти не зрозумієш, Марку. Ми занадто різні! Ти мене ніколи не зрозумієш! — відповіла вона, тремтячи.
— Схоже, ти й сама себе не дуже розумієш… Що вже казати за мене… — з жалем проказав він. — Заради чого ти все це робила? Заради більшовицької партії? Заради дурної ідеї?
— А твоя ідея хіба не дурна? — відказала вона.
— Я воюю за свою землю. За свою країну, — Марко відчув, як клубок підійшов йому до горла і у грудях защеміло від жалю. — А ти, Белло, за що борешся ти? За встановлення людоненависницької московської комуни? Що вона для тебе, якщо ти навіть росіянка на половину? Хто зневажав тебе, коли ти жила у Кам’янці? Хто з українців ставився до тебе з презирством?
— Марку… Марку! — простогнала вона. — Ти не розумієш… Ти нічого не розумієш…
— Хто вклав тобі у голову, що ти маєш бути такою, якою ти стала? — знову проказав він. — Що маєш нищити і вбивати? Хто примусив тебе до цього, Олесю? Ти
