Червона Офелія - Лариса Підгірна
Швед вийшов із приміщення гауптвахти. У грудях — майже фізичне відчуття порожнечі. Відчуття вищого рівня глупоти.
Куди? До неї? А куди ж іще? Цікаво буде подивитися їй в очі. Що тепер вона скаже йому? Що вигадає, аби врятувати своє мерзенне життя? Господи… Вона і Юрко Коцюбинський… Цей звір, за наказом якого нищили українців вагонами? Ця безумна Бош…
Гуркіт мотору відволік Шведа від невеселих думок. Через арку воріт на подвір’я маєтку якраз в’їжджала автівка з відкритим верхом. Снігірів, Остапенко… третього він не знав. Якийсь штабний офіцер.
Марко попрямував просто до них напереріз.
— О, Швед! Дуже вчасно! — вигукнув йому Снігірів. — Казиміренко телеграфував мені про твої успіхи. Герой, герой, слів нема!
— Здоров’я бажаю, пане генерал-хорунжий! — проказав Марко ще здалеку. — Перепрошую, бо маю нагальну справу. Хочу одному недолюдку смачно зацідити у пику.
Підійшов ближче до авто і, перш ніж Борис Снігірів зрозумів, до чого Марко веде, схопив за жижки Євгена Остапенка, струсонув, мало не витягнувши з автівки просто поверх дверей.
— Ти, падлюко, усе знав! Ти занапастив Анну Головацьку! Спеціально розіграв той спектакль із викликанням духів, ти знав, що Белла Караєва занадто небезпечна і гратися у такий спосіб з нею не можна! Навіщо? Навіщо? Відповідай!
Остапенко шарпався, як маріонетка в руках ляльковода. Вирватися із чіпких рук Шведа, сидячи в автомобілі було неможливо.
— Гей, Марку, Марку, охолонь… — Снігірів кинувся просто в авто рятувати Євгена Остапенка. — Наказую, зупинися!
Обличчя Шведа пашіло від люті. Він все ще термусав Остапенка, Борис Снігірів ледве зумів визволити його.
— Охолонь, Марку! Бачу, тобі про ту лярву вже все відомо? Крамовський спромігся на покази?
Марко мовчав, тільки важко дихав.
— Пробач Шведе… Така наша робота, — ледве вимовив, відхекуючись, Остапенко. — Дай мені вийти з авто, і я все тобі поясню!
— У дулу така робота! Гратися життям безневинної людини, яка тобі довіряла! Упир! Я тебе, собако, заб’ю!
— Тихо, тихо, Марку! — Снігірів знову став поміж ним і Євгеном Остапенком. — Заспокойся і вислухай бодай мене. Тебе ніхто не використовував, не підставляв! У нас було занадто мало відомостей про «чорняву красуню». Знали, що у Кам’янці працює більшовицький агент, але хто — поняття не мали. Під підозрою в першу чергу опинилися усі, хто перебрався до нас із Харкова. До того ж… ти сам знаєш, що «чорнявою красунею» міг виявитися хто завгодно: і Кость Чорницький, і Крамовський. Та й хто завгодно. А потім Євгенові люди роздобули відомості, що агента можуть звати Белла Караєва. Ми з’ясували, що жінка з таким іменем доводиться родичкою покійному червоному комісару Георгію Караєву. Остапенко і придумав оту ловитву «на живця», вмовивши Анну зіграти роль медіума. Ми мали переконатися, що Олеся Біличенко і Белла Караєва — одна і та ж особа. Мали подивитися, як вона зреагує чи виявить себе. Вона злякалася, й Анна загинула. Але хто ж знав, що ти закохаєшся у неї? Нам треба було або згортати усе, або спостерігати, чим діло завершиться.
Далі… ти знаєш, що Крамовський, директор театру, був на гарному рахунку в Петлюри. Тобі відоме ратування нашого очільника за українську культуру, тож нічого дивного, що директор театру став вхожим до найповажнішого товариства. Про особливі уподобання Миколи Савовича ми дізналися пізніше. На той час уже почалися перемовини із західними державами, і підставляти так головнокомандувача ми просто не могли. Крамовський запросто міг розверещатися на увесь світ, або ж самі більшовики зробили б усе, аби закрутити такий сморід, що ми за сто років не відмилися б. Мало нам було того недоумка, Моркотуна! Анна Головацька… Хм. Ніхто не мав допустити до такого, щоб вона загинула. Однак того дня все пішло не так. Вочевидь, Белла вислідкувала її і призначила побачення на годину раніше. Або ж хтось застрелив Анну за її наказом. Після спіритичного сеансу вона відчула небезпеку і, напевно, подумала, що Анна знає більше, ніж говорить… До того ж, чи тобі не знати, спіритизм сьогодні на хвилі! Більшовики Анну Шмідт мало не своєю пророчицею називають! Її трактат «Чотири вершники апокаліпсису» розтиражований по всій Росії. Кажуть, усе збувається з точністю. Белла знала про це і просто не могла так ризикувати: а раптом Головацька дійсно справжній медіум? Тож доля Анни була вирішена.
Інша справа, що ми сплохували! Якби ти нагодився на годину раніше… Або… Та що тепер говорити! І ще, не смій звинувачувати Євгена в смерті Анни! Він був найближчою їй людиною, її братом. Нікому про це не було відомо. Навіть мені.
— О, Господи… — Марко затулив обличчя руками. — Яка диявольська, груба і нечесна гра…
— Де твоя красуня? Де Белла? — поцікавився Снігірів.
— У себе в апартаментах, під вартою. Усі вони, актори, під вартою, — відповів Марко, вказуючи поглядом у бік маєтку. — Я тільки цієї ночі допетрав, що до чого, насправді…
— Сам за нею підеш? Чи конвой із тобою послати? — запитав Борис Снігірів. — Дивись, бо вона — не наївне дівчисько, як ти розумієш.
Можливо, навіть зброю десь приховала. Будь обережним!
— Я сам, — Марко дістав револьвер, перевірив набої. — Я сам. Не смійте.
Швед попрямував просто до маєтку. Вже біля дверей Олесі зупинився. Наказав відчинити двері. Увійшов і став на порозі.
Біличенко сиділа на стільці, ніби очікуючи на його з’яву. Одягнута, прибрана, підфарбована. Волосся вкладене, як завжди, у вишукану зачіску. Сірий костюм бездоганно пасував до її білявого волосся, ніжної шкіри і блакитних очей.
— Марку… Чому ти так довго? То що, отець чекає на нас? — запитала вона, дивлячись на Шведа своїм лагідним чарівливим поглядом. У повітрі витали легкі хвильки її вишуканих парфумів, та й уся Біличенко, втілення жіночності і пристрасті, випромінювала невидимі хвилі.
Марко зупинився не зводячи з неї очей.
— На жаль, я розчарую тебе, Олесю, — голос Марка раптом став глухим. — Вінчання не буде.
Вона піднялася, повільно рушила до нього.
— То й добре, краще у Кам’янці…
— І у Кам’янці не буде нічого, Олесю, — так само відсторонено відповів Марко. — Взагалі, нічого у нас з тобою не буде. Ти заарештована, — додав просто, без передмов. Твого спільника, Костя Чорницького, схоплено. Микола Крамовський дав проти тебе свідчення, розповів усе. А Юрко Коцюбинський… — Марко помітив, як напружилося її тіло і крейдяно зблідло обличчя. —
