Червона Офелія - Лариса Підгірна
Крамовський прокректав, важко піднімаючись на ліжку. Підмостив за спиною подушку.
— Що за диявольську оборудку ви мені пропонуєте, Марку? Ви не начальник застави, не старший офіцер Розвідочної управи… Чим ви мені можете допомогти?
— Так, ви праві. Я всього лиш відставний унтер-офіцер царської армії, якої сьогодні не існує. Але сьогодні я працюю на український уряд і вести справу про викрадення кліше було доручено мені. Я знаю, що ви не винні, — проказав Марко. — Але перш, ніж я викладу всі факти перед моїм начальством, маю упевнитися, що не помиляюся навіть у дрібницях. І єдина людина, яка може мені допомогти, — це ви, пане Крамовський.
Директор театру спустив довгі худі ноги у сірих бавовняних шкарпетках із ліжка. Тремтячими руками накинув на спину ковдру.
— Ви не обманете мене, Марку?
— Слово честі.
— Ну що ж… — зітхнув Крамовський. — Виходу у мене, здається, і справді немає. Я згоден! Запитуйте, пане Шведе. Я по можливості дам відповіді на усі ваші запитання. Але й ви дотримайтеся своїх обіцянок. Отже…
— Отже… — Марко пильно подивився на Крамовського. — Розпочнемо. Що пов’язувало вас із покійним Олексієм Трегубом?
Крамовський важко зітхнув. Розгублено потер лоба, замислився, наче пригадуючи обставини, за яких він познайомився з вояком сотні Зубка-Мокієвського.
— Пане Шведе… Життя — складна штука, — проказав він.
— Я у курсі, пане Крамовський, — Марко кивнув головою. — Та якщо можна, ближче до справи…
— Я до того, — продовжив директор театру, — що не кожен з нас починає свій життєвий шлях у комфортних умовах та при повному забезпеченні. Я походжу із збіднілої дворянської родини, пане Марку. Мій батько був затятим картярем. І залишив нас з матінкою у великих злиднях. Все, що могла зробити моя бідна мати для мене, з великими труднощами прилаштувати на службу до лейб-стрілкового батальону столичного гарнізону. Там, через вічну потребу в грошах, я став коханцем місцевого впливового аристократа. Я гадав, що як тільки я поправлю своє матеріальне становище, необхідність у такому зв’язку пропаде; з часом це перетворилося у залежність, у моє єство. Зізнаюся відверто: якось я чітко зрозумів, що жінки мене мало цікавлять. Пізніше я опинився у Харкові, де познайомився з чарівною білявкою, на ім’я Белла. Вона була настільки прекрасна, що на якусь мить я був повірив, що усе моє минуле — просто дурний сон, помилка юності, і я здатен розпочати нове, звичайне життя. Я закохався у Беллу, мій друже. Я вперше закохався у жінку! І тільки згодом дізнався, що закохався у демона з самісінького пекла. За ніжною, витонченою зовнішністю ховалася страшна і потворна душа, яка вимагала жертв. Людських жертв, якщо ви розумієте таке образне порівняння.
Белла примушувала мене до жахливих учинків. Я проклинав мить, коли доля звела нас, але, боячись викриття, мусив підкорятися її розпорядженням і бажанням. Їй була відома моя неприглядна історія юності. Вже не знаю як, але вона знала усі подробиці, усі деталі моєї слабкості і повсякчас погрожувала, що розкриє цю мою таємницю.
Пізніше я дізнався, що вона працювала на Євгенію Бош, чули, напевно, про це більшовицьке стерво. Та була далека від усього людського, холоднокровна інтриганка, яка гралася людськими життями, потопила в крові Харків, безжально винищуючи усіх, хто не поділяв її поглядів на соціалістичну революцію. Фактично, пані Бош стала тоді главою уряду більшовицької версії України. А Белла зі своїми власними амбіціями не хотіла залишатися просто актрисою театру; вона мала нещастя стати коханкою зятя пані Бош… Як же його звали, Боже, дай пам’яті!
— Юрієм, — відказав Марко. — Його звали Юрієм.
— Так… син вельми пристойного літератора. Сором свого гідного батька. Так от… — продовжував Крамовський. — Напевно, це було вперше і востаннє, коли пані Бош помилувала ту, яка перейшла їй дорогу. Або ж Белла була їй дуже потрібна. Вже наступного дня, як пані Бош стало відомо про інтрижку зятя з Беллою, ми прямували до Кам’янця. Я як директор місцевого театру, вона — моя прима.
У Кам’янці мені стало трохи легше. З одного боку. Я зустрів Ольгу Татарінову і намагався призвичаїтися до стосунків із нею. Інтриги Белли на якийсь час притихли. Про зв’язки з московською комуною я її не розпитував, сподіваючись, що і вона забуде про мене. По правді сказати, у мене був план: хотів утекти до Польщі, Марку. Однак, поки у Кам’янці керували більшовики, я не мав жодного шансу. Знав, що кілька разів до Белли навідувався Юрій Коцюбинський, її коханець, зять пані Бош. А потім усе стихло. У червні, як вам відомо, юначе, до Кам’янця вступили війська УНР. Петлюра сам запросив мене на зустріч із поважним товариством, і я повірив, що усі мої жахіття залишилися позаду.
Як не дивно, маючи потяг до чоловіків, я все ще кохав Беллу. Чоловіча гідність та честь для мене ніколи не були порожнім звуком, і я обіцяв собі, що, не дивлячись на всі приниження, які вона мені заподіяла, ніколи не викажу її зв’язків із більшовиками. Власне, сподіваючись на те, що й вона не викаже мене як співучасника її темних справ. Я добре розумів, що достатньо назвати ім’я пані Бош, як Беллу тут же заарештують. Але чи довго б після цього прожив я?
Однак Белла не сиділа склавши руки. У пані Бош вона навчилася нікому не вірити і не очікувати милості. Після того, як я став своїм у Петлюри, вона прямо сказала мені, що ми продовжуємо роботу, розпочату ще у Харкові, і будь-яке моє слово проти неї обернеться для мене катастрофою.
— А Олексій Трегуб? — запитав нарешті Марко.
— Так… Олексій Трегуб. Хлопець служив вояком котрогось із кам’янецьких військових підрозділів і марив театром. Артистичні дані у нього були вельми скромні. Я не міг допустити такого непрофесіоналізму… Поки Белла вкотре не почала мене змушувати взяти його до трупи.
Словом, якось вона сказала, що розуміє усі мої потреби, і хоч сама не може відповісти мені взаємністю, та знайшла для мене підходящого коханця. Я не знав, що ще раніше вона запросила Олексія Трегуба до себе і пообіцяла, що виконає його палке бажання грати у театрі в обмін на те, що він уступить зі мною у зв’язок. Пообіцяла хлопцю, що все збереже у таємниці. Саме Белла познайомила нас із Олексієм, і він став моїм таємним коханцем. Зрозумійте мене, Марку! Я страждав без таких