Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

- Рідніша рідної сестри, можна сказати! Моя єдина опора! І отаке!… Ти уявляєш, що скажуть люди про зонального уповноваженого міліції, який опівночі голяка бігає навколо цвинтаря!

- А-а-а!!! Повірив, повірив! Оце тобі за Вангу! А якщо без жартів, то люди або подумають, що їм приверзлось, або заповажають тебе за те, що ти шануєш старі звичаї.

- Так це що - не ти вигадала?

- Кажу ж тобі, Олексію - не я, попитай старих людей, якщо не віриш.

І що то воно за потреба у людей - легенди творити? За якийсь час я помітила, що про події, здавалося б недавні, мої односельці згадують не так, як воно було насправді. Наприклад, баба Софа була впевнена, що фальшиву Вірку Сердючку таки наздогнали, напхали їй повну пазуху кропиви, а в патли начіпляли реп’яхів. А ще, додавала баба Софа, зав’язали їй спідницю на голові.

- Як це - на голові? Вона ж у “міні” була.

- Ну якось уже зав’язали…

А щодо спроби затруїти Джигітів плов проносним - то того горе-диверсанта, виявляється, послало ЦРУ, - не більше, не менше. З метою розв’язати у Великих Колодах бактеріологічну війну.

Після чергової баєчки, принесеної з вулиці нашими синами, вирішила я сісти й записати бодай головні події - як воно було насправді. Щоб як хтось почне фантазувати, я йому записи під носа - тиць! Бо ще трохи - і мене таки справді в екстрасенси запишуть. А воно мені треба?

Тож одного вечора, коли хлопці мої прилипли до телевізора дивитися футбол, я й заходилася укладати свій великоколодівський літопис.

Варто було тільки почати - одразу з’явилася купа добровільних помічників: пригадувати, хто, що, коли і кому сказав, хто куди ходив і хто кому в писок заїхав. Коли я описувала, як Коханий загравав до агітаторки, регіт стояв у хаті - на третій вулиці було чути.

- Ні, я так скажу, - витираючи веселі сльози, заявив мій Павло, - якщо у жінки “критичні дні”, то сиди собі вдома і не потикайся на очі кнурові. Про це навіть у підручнику застерігають, у правилах техніки безпеки на свинофермі. Не дивно, що він їй під спідницю поліз… Слухай, Марусю, тут, по-моєму, не вистачає ще кількох порад починаючим свинарям.

- А це для чого? Твоїх свинарів-початківців маю на увазі.

- Як для чого? Ти ж, я так розумію, не просто щоденник, а книжку зібралася написати? А як хтось детективів не любить, то може на поради молодому фермеру купиться.

- А ну тебе з твоїм ветеринарним гумором! - відмахнулася я від чоловіка, але ідея щодо книжки вчепилася до нього, як реп’ях.

А тут ще й діти підтримали.

- Хочемо книжку з маминим портретом! Мамо, напиши книжку! І не забудь описати, як ви з татом і дядьком Олексієм подушками билися.

Терпець мій увірвався і я гаркнула:

- Між іншим, аніж дражнитися, краще би пригадали, що коли Агата Крісті тільки-но надумала написати свій перший детектив, чоловік їй всі умови створив - відвіз на дачу і навіть посуд мити не дозволяв: тільки пиши!

Павло зрозумів, що вляпався, але відступати було пізно:

- Умовила! Посуд митимуть юні читачі… і не скавчіть, хочете книжку з маминим портретом - марш на кухню. І то вже зараз. Свинське поголів’я беру на себе. Єдине що - повісимо в свинарнику твого портрета аби Коханий не забув, як хазяйка виглядає… ой! Не треба більше, я пожартував!… Дачі, вибачай, немає, але смикати щохвилини тебе ніхто не буде.

Жарти жартами, але творчу відпустку мені організували. Щоправда, перші два дні дехто встромлявся в двері зі звичним “Мамо, а де?…” або “Марусю, ти не пам’ятаєш?…” Першого дня я відповідала: “В очей попитайте.” А другого - мовчки жбурляла в забудькувату голову подушку. Після чого пам’ять прожогом поверталася туди, куди треба. На третій день мені нарешті дали спокій.

Тож я таки все описала, нічого не вигадуючи. Хіба що - не вказала прізвища агітаторів і кандидатів, бо ще образяться…

Потому в перші ж наші відвідини райцентру завернули ми з Павлом до колишньої редакції районки. Самої газетки я, щоправда, вже сто років у вічі не бачила, а от друкарня вціліла. І не просто. Наші хлопці її дуже вчасно приватизували і розкрутилися. Кажуть, навіть із самого Києва замовлення йдуть, бо у нас, знацця, друкувати дешевше, ніж десь на Хрещатику.

Все було так, як люди казали: замість старої вивіски “районна друкарня” на дверях виблискували металеві літери “Видавничий дім братів Федорових”. Власне, хазяї були не братами і навіть не Федоровими (хіба що бабцю одного з них по-вуличному Хведорою кликали), але мого рукописа взяли. Щоправда, скривилися, що не віддруковано на комп’ютері. На що я їм відповіла: комп’ютера поки що не маю, але з гонорару обов’язково куплю.

Хведорині онуки при слові “гонорар” трохи скисли і почали натякати, що я маю шукати спонсора, бо вони, мовляв, працюють так: несіть рукопис, гроші на видання, а ми вам у руки - весь тираж і робіть із ним, що хочете. Та коли я у свою чергу натякнула, що пораджусь для початку з кумою Вікторією з податкової, братики-кіндратики заметушилися і перебільшено радісно зарепетували:

- Так чого ж ви раніше не сказали, що у вас кума в податковій? Це ж зовсім інша справа! Давайте ваш роман, ми його сьогодні ж віддамо найкращому рецензенту!