Білий попіл - Ілларіон Павлюк
З тихим хрипом бандит повалився на бруківку.
Його приятелі розгубилися. Їхнього секундного сум’яття вистачило, щоб черговим ударом батога вибити одному з них око. Другий сам кинув шаблю й заволав про пощаду.
Бій скінчився.
Майдан був усіяний мертвими та пораненими. Здебільшого тими, хто постраждав під час перестрілки. З усіх бандитів вижило тільки четверо.
Скільки ж часу минуло, відколи сотник застрелив Лисицю? Насправді — навряд чи більш як п’ять хвилин…
Сотник тяжко дихав, зігнувшись майже навпіл. Він витримав цей бій з великою честю, але тепер сили покинули його.
Я всадовив на землю вцілілих посіпак Лисиці й не зводив із них очей.
— Потрібна допомога? — запитав я сотника.
Він похитав головою. Говорити йому ще було тяжко.
— Чому ти не втікаєш? — запитав він, щойно віддихався.
— Бо я не вбивав вашу дочку.
Він підійшов до мене й поглянув так, ніби вперше бачив.
— Я б не вистояв проти чотирьох, — сказав він, розгублено оглянувши поле бою.
— Це ж ви тоді заступилися за мене — вранці після вбивства? Бо ж ніякі друзі не змогли б протистояти вашому гніву, якби ви вірили, що вбивця — я.
— Так, — кивнув сотник. — Але зовсім не тому, що вірив у твою невинуватість. Я просто хотів розібратися.
— А жертвопринесення, — я вказав поглядом на ешафот. — Це ідея вашої жінки?
Сотник промовчав.
Здаля залунали крики та шум — це, озброївшись після втечі, поверталися хуторяни.
— Послухайте, — сказав я. — Я знайду вбивцю. Сьогодні.
Сотник звів на мене очі.
— Якщо ти не знайдеш… Вони вимагатимуть твоєї смерті. Навіть якщо я повірю тобі…
— Сьогодні, — повторив я.
Він подумав іще мить. Потім рішуче кивнув.
— Що для цього потрібно?
Я полегшено видихнув.
— Скажіть для початку… — тихо запитав я, підійшовши до сотника ближче. — Тільки відверто. Петро та Василь — двоє чоловіків, які прибігли на Марфин крик, — це справжні свідки?
— Себто?
— На поминках були ж люди, які просто виконували свої ролі, так же ж? Наприклад, подруги Соломії, молодші за неї років на двадцять. Чи ваш святитель води Варфоломій. Цей коваль, я так зрозумів, надів рясу вперше в житті.
— Ваша правда, — відповів сотник. — Та якраз щодо Василя та Петра можете не сумніватися, ці — справжні.
— Тоді настав час вам дещо взнати. Коли вашу дочку шукали й не могли знайти там, біля старої верби, вона була в річці. Мертва.
— У річці? Як так?! Вона ж під ранок прийшла додому!
— Вона не приходила.
— Що ти намагаєшся мені сказати?
— Те, що й стара Марфа збиралася сказати мені, перш як вистрибнула з вікна: ваша жінка брехала вам. Соломія не могла прийти під ранок додому і назвати мене вбивцею. Вона вигукувала моє ім’я, тому що кликала мене на допомогу, коли тікала з пагорба. Жіночий крик, який чули Василь і Петро, — насправді був не Марфин. Адже Марфа стояла за пагорбом. А звідти, хоч як голосно репетуй, до крайніх хат не докричишся. Жіночий вереск — то був крик вашої дочки, коли вона отямилася під старою вербою.
— Навіщо ж їй було кричати, якщо…
— Якщо, за словами Марфи, я тоді вже спав безпробудним сном п’яниці, — закінчив я його запитання. — Відповідь знає третій, хто від самого початку був на пагорбі.
— Третій? — здивувався сотник.
— Просто підіграйте мені зараз! Довіртесь — і підіграйте!
Я відшукав серед тіл на площі камердинера Теслю. На мою превелику радість, він іще дихав, хоча й був за крок од смерті: лежав сполотнілий у калюжі власної крові. Ми підійшли до нього. Він був при тямі. Сотник став за моєю спиною.
— Це він! — сказав я сотнику зумисне голосно. — Тягніть його на ешафот, поки не здох!
Я поглянув на старого, бо не мав певності, що той підтримає мій блеф. Та він вагався лише якусь мить, а потім звів очі, відшукав когось на площі й свиснув:
— Ви троє! Поможіть його перетягнути!
Камердинер сторопів.
— Ми все знаємо, — відповів я на німе запитання в його нажаханих очах. — Це ти розтрощив голову нещасній дівчині!
— Це якесь казна-що! Вона втопилася!
Я почув, як сотник глибоко вдихнув.
— Отже, втопилася! — гаркнув він.
Не обертаючись, я схопив його за руку, щоб він мовчав.
— Чому ж вона кричала з пагорба на весь хутір? — запитав я, не даючи камердинеру схаменутися.
— А мені як знати! Це вона вдарила мене по голові тим клятим каменем! Вона мене, а не я її! — вигукнув він.
Запала тиша. Нас уже оточили люди. Камердинер тяжко дихав. Потім закашлявся кров’ю.
— Розповідай, — мовив сотник. — Інакше, присягаюся, я тебе четвертую!
— Вона отямилася, коли я вливав йому в горло настоянку, — сказав він, тицьнувши в мене пальцем.
— Яку настоянку? — запитав я.
— Опійну… — він знову зайшовся кашлем. — Щоб не пам’ятав…
— Як я опинився на пагорбі?
— Я притягнув тебе. Від самого шинку.
— Хто тобі наказав?
Він перелякано вмовк, груди його здіймалися часто-часто, а погляд метався від мене до сотника.
— Кажи! — прогарчав сотник.
Було помітно, що для відповіді Тесля зібрав останні сили.
— Ваша жінка…
— Брешеш! — закричав сотник і вхопив Теслю за барки.
— Ні… — відповів він ослаблим голосом.
— Хто її вбив?! Хто вбив мою донечку?!
Розділ 23
Камердинер дурнувато вибалушив очі, а на губах його показалася дивна усмішка.
— Кажи! — сотник струсонув його так, що могла б і голова відірватися.
— Він мертвий, — сказав я старому.
Той розтиснув руки, і труп Теслі впав на бруківку. В очах сотника був відчай. Він обернувся до мене, і питання: «Що далі?» — було наче написане в нього на чолі.
— Ваша дружина — вона знає відповідь, — сказав я. — Більше ніхто.
— Анно! — сотник випростався, оглянувши площу. — Анно!
Та її ніде не було.
— Де вона?! — прокричав він.
Звідкись пролунало несміливе: «Мабуть, вернулася», — та ні я, ні сотник так і не побачили, хто це сказав.
— До маєтку! — гукнув він.
— І чимскоріш, — додав я.
Він підійшов до свого коня. Схоже, лють відпустила сотника, і сили щезли разом з нею: він наче вмить зістарився на десяток років. Притиснувши до себе поранену руку, човгав по брукові старий дід.
Ми підійшли до воза, до якого були прив’язані Настя й моя мати.
— Хомо! — вигукнула мама, побачивши мене.
— Розв’яжіть їх! — наказав сотник, навіть не спинившись. — Страти не буде!
Я махнув їм, та сам підійти не зміг, бо довелося тримати попід руку старого, — інакше б він просто не втримався на ногах.
— Куди ви? — запитала Настя.
— У маєток, — сказав я, та більше нічого не став пояснювати.
Сотник уже відв’язав свого коня.
— Зможете триматися в сідлі? — запитав я.
— Дивись, не відставай, — буркнув сотник, хоча його бліде обличчя підказувало мені, що їхати доведеться помалу.
Неподалік жував траву рудий скакун покійного Лисиці, і я вирішив, що цілком можу вважати його своїм трофеєм. Застрибнувши в сідло, що було не так легко зробити з вивихнутою рукою, я швидко наздогнав сотника.
— А де Олесь?
— У підвалі… Він зрадив мене…
— Аж ніяк, — заперечив я.
Сотник просто кивнув у відповідь, що могло означати тільки одне: будь-які розмови краще відкласти
